marynochka: (Default)
А взагалі ця ситуація із смартфонами реально вибила мене з колії. І справа навіть не в кількості геморою, з яким я стикнулася. Виявилося, що вайбер, сумісний з віндою ХР лише до 5 версії. А краще 4-ту. Але скачати її ніде не можна: або файли протухли, або ж це завантажувачі, які скачують нову версію. Ну ок, допустимо я встановлю 7ку (застрельте мене, але це принаймні можливо). Проте на роботі - ХР. І там я не зможу її перевстановити. Значить тільки купувати клавіатуру, а до того часу я німа.

Так от: справа не у всіх цих технічних труднощах. Справа в тому, що я так дістала своїми скаргами оточуючих, що з мене тупо сміються. Мовляв, Марина завжди все ускладнює, не може просто взяти купить смартфона і користуватись ним.

А мені образливо, бо це ніфіга не смішно. От ні грама. В мене одне життя і це певною мірою дуже несправедливо, що я маю прожити його калікою. І от по ідеї розвиток технологій повинен сприяти інтеграції людей з фізичними вадами в суспільство, а от конкретно технологія сенсорних екранів навпаки розширила цю прірву. Проблема інвалідності не в обмеженнях кінцівок, а в суттєвій відмінності від критичної більшості.

І, блін, я реально не знаю, що робити. Попросить допомоги я ні в кого не можу, тому, що я не знаю, що саме просити. Чим тут можна допомогти? Ок, клавіатуру можна купить. Але це додаткові проблеми і додаткові кпини. І головне це не відміняє загальної тенденції збільшення бар*єрності. А головне не змінить байдужості здорових людей до такої бар*єрності, що доволі дивно в наш досить толерантний час.

marynochka: (Default)
Помітила, що починають терпнути ноги. Крім того під кінець дня вони стають дуже напружені і я мушу вдягати наколінник, щоб коліна не підверталися. Що робить - не знаю. До лікаря не піду, немає коли, та й все-одно він все спише на ДЦП. Щось читать про це не знаю де. Цікаво, а чи не віднімуться вони остаточно такими темпами?

marynochka: (Default)
В мене, очевидно, травневе загострення. Терміново хочу всіх убить і здохнуть. Без об*єктивних причин.

marynochka: (Default)
От колеги дорікають мені, що я песимістично настроєна і повторюю, що життя важке. Ну от ось стою сьогодні на зупинці, чекаю маршрутку. І тут у мене просто підвертається нога, як завжди. Без найменшої причини. Я не ступаю, не повертаюся. Мене ніхто не штовхнув. Напередодні не було особливих навантажень. Ну і я падаю. Оскільки при цьому тримаю руку в кишені, розлітаються дрібні гроші на маршрутку. Хтось допомагає мені встати, збирають ці гроші. Хтось питає, чи зі мною все гаразд, називаючи мене на ти. Складається враження, що мене вважають за п*яну чи божевільну. Да-да, я в курсі, що це мені здається.

Ну тобто от так, на рівному місці, без найменшої навіть маціпусінької об*єктивної причини мені зайвий раз нагадало, що я не контролюю своє життя ні на грам і мій статус нижче плінтуса.

А ще, коли я захопливо щось розповідаю, або мені дуже радісно, в мене на вдиху неконтрольовано виходить такий звук, один в один як рохкання.

Я от ніяк не можу зрозуміть, чому бажання померти обов*язково вважається якимось психічним розладом? З якого дива, поясність мені, бажання жити, не дивлячись на постійне приниження, вважається ознакою душевного здоров*я?

marynochka: (Default)
Була на дні відкритих дверей в школі. З одного боку враження ніби непогане. З іншого боку вони на повну катушку розказують, що в 6 років віддавати дитину в школу не варто, що семирічки справляються краще, що якщо віддати дитину в шість років, у неї буде гірше виходити вчитися і це відіб*є інтерес до навчання.

Але. Цього року вчаться ще 11 років. З наступного можливо 12. Тобто затримавшись на рік ми можемо втратити 2. Я не впевнена чи надовго вистачить нашої працездатності.

В понеділок ідемо на тестування. Ігор здуру записав нас на 14:00 - ні туди, ні сюди, як його відпрошуватись. Ще й доручення дали на цей день.

Ще й шлунок той болить фіг зна чому.
Як вона дістала ця постійна невизначеність. Чому, я на неї так гостро реагую? Чому на кожне "я точно не знаю, що робить", одразу виникає думка "я хочу здохнуть". Це ж неправильно, повинна бути якась інша реакція.

marynochka: (Default)
Повернулися з Владиком із лікарні. Було запалення легенів. Об*єктивно справи терпимо нормальні. Суб*єктивно хочу здохнуть.

marynochka: (Default)
Цілий день бігала як скажена корова. Болять ноги. І живіт болить (здається шлунок) від дуже нерегулярного харчування. Щоб його таке випить, щоб не болів? І голова болить від нервового перенапруження. Таке ненадійне це тіло стало. Невелике навантаження, а воно вже посипалось.

marynochka: (Default)
Боже, як же я ненавиджу цю слизоту! Як же після неї болять ноги. Ну чому від цього не можна позбавитись раз і назавжди?

marynochka: (Default)
Після кількох тижнів відносної активності знову скотилася в депресію і прокрастинацію. Блін.
marynochka: (Default)
От є ж люди, в яких дома завжди порядок. Чому я не можу навести в себе дома лад і постійно підтримувати його? Я нічим не зайнята. Але чому ж так влом за всім слідкувати, щоб жити в затишку, а не в постійному срачі?

marynochka: (Default)
Хочеться чогось життєствержуючого. А то щось воно того. Не того.

marynochka: (Default)
Моє життя настільки порожнє і одноманітне, що коли мені дзвонять друзі або рідні, мені абсолютно немає про що розповісти.
І це ще оптимістичний варіант: бо якщо таки щось відбувається, то воно, як правило, погане, і краще б все залишалося одноманітно.

marynochka: (Default)
Коліно болить, зараза, третій день вже. Ледве ходжу, не допомагає нічого.

marynochka: (Default)
Все-таки добре жити, коли не хочеш убити всіх людей. Вірніше БУЛО добре.

marynochka: (Default)
Оскільки процесор продовжував грітися (або ж біос думав, що він гріється), Сонце забрав материнку з начинкою на діагностику. Так що поки будем обходитись одним ноутбуком (хоча і він щось підозріло гуде). І так невеликі можливості спілкування з оточуючими стали ще меншими.

А ще Ігор застряг в ліфті і виявилось, що викликати майстрів можна лише із стаціонарного телефону.

А ще пломба із зуба випала. Сьогодні ніби вставили, але в мене таке відчуття, що це не надовго.

Ну Владик знову із соплями й кашляє, але це вже давно не новина.

marynochka: (Default)
Сьогодні подумала (і спокійно так, подумала, без особливої печалі і надриву), що моє життя якесь абсолютно нікчемне. Тому що, по-перше, воно майже нікому не приносить ніякої користі, а по-друге, я не отримую від нього майже ніякого задоволення.

marynochka: (Default)
Якось воно стільки всього треба зробити.
- Сходить завтра до зубного (щось від цього лікування зуб болить більше ніж до нього).
- Просмажить і пофасувать сушку.
- Перебрать Владиковий одяг і купити новий.
- Замовити Владику устілки (ну і нове взуття). І все відтягую, ба так не хочу слухати виказування лікарки.

А мені нічого цього не хочеться робити. Таке відчуття, ніби сіла батарейка Раніше хотілося якось св*ята, але зараз немає ні сил, ні бажання його організовувати. Хочеться якоїсь турботи, але я її об*єктивно не потребую, тому її не буде.

marynochka: (Default)
Блін, що ж мені так самотньо.

marynochka: (Default)
Дуже не вистачає реального спілкування. Від цього з*зджає дах, охоплює паніка. Правда от коли їдеш в метро, бачиш людей, які спокійно ідуть по своїх справах, стає легше. Але в мене немає справ, нікуди їздити.

Ну добре, я живу так чотири роки. А Ігор же мій так живе вже років дванадцять і нічого. Чи може це тільки здається, що нічого?

Profile

marynochka: (Default)
marynochka

October 2017

S M T W T F S
1 2 3 45 67
89 1011 121314
15 161718 192021
22 232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 24th, 2017 09:16 am
Powered by Dreamwidth Studios