marynochka

Недавно на дні народженні була, там обговорювали як би його поїхати на лижі. І така мене тоска взяла. Народ на лижах катається, лазить на дзвінниці на восьмому місяці вагітності та мало ще чого. А тут, блін, не можу з дитиною з гірки на санках покататись. І фіг же його розбереш можу я чи не можу, обгрунтовано боюсь чи ні. Цілком можливо, що я сама обкрадую своє життя через свою лінь.

Он хтось на лижах катається, не дивлячись на протез замість стегнового суглобу. Як казав професор Преобаженський, "разруха в головах". Товариш з протезом вважає себе здоровим, а я ні.

Це взагалі вічне питання. Я завжди знала, що застібнути шубу не можу (тому ненавиділа зиму, і навіть зараз іноді згадую, що хвилюватися нічого, я можу дати раду верхньому одягу). А вдягти рукавиці можу. Вийти на всі сходинки можу в школі, а на найвищу - ні, треба повзти.

Але іноді ці установки міняються. Так до другого чи третього курсу думала, що не можу різати ножницями однією рукою. Поки мама сусідки не показала, як правильно тримати ножиці. Майже до тридцяти років не могла перенести тарілку з супом. Поки не лягла на збереження в пологовий. Мене там просто задовбали питаннями типу "як же ти будеш носити дитину, якщо не можеш принести тарілку", і я вирішила справлятися сама. А потім подумала, що раз я можу перенести гарячу тарілку, значить можна й чашку.

Але все-таки, що робити із санками? Може спочатку самій покататися? Спробувати з*їхати, а потім піднятися. Чи не варто? Правда коли я останній раз каталася мені допомагали підніматися. Але там і гірка була набагато вища. Але ж тут не тільки самій доведеться лізти, тут же ж і Владика треба буде тягнути.

Капець якийсь.