marynochka

В мене вже Давно виникла ідея написать про висвітлення інвалідності в кінематографі. В більшості випадків її показують, як значущий для сюжету момент, як одна обставин, що ставить героя у безвихідне становище. А це фігово і неправильно. Це все-одно, що людей, які не мають власного житла, зображувати виключно опустившимися бомжами. Проблема із здоров*ям -це просто проблема, яку треба вирішувати, з якою треба жити. Проблеми - це нормально. Правда іноді в кінематографі це вдається висвітлити. Он той же Хаус. Так, у нього болить нога й часто навколо цього бувають перепетії, але це явно другорядна проблема. Він живе таким життям, що глядачу не спадає на думку його жаліти. Ну і взагалі, імхо, цей серіал покращив імідж тик, хто вимушений ходити з паличкою.

Є ще один цікавий випадок на цю тему. Так, коли в "Інтернах" Ільїн, актор, що грав Лобанова, зламав ногу, сценаристи "зламали ногу" самому Лобанову і в деяких епізодах він був то на візку, то на костилях. І виглядає це значно нормальніше ніж, скажімо, спеціальний епізод про Левіна і колясочників. Тому що Лобанов - це роль інтерна, а там баришня грала роль інваліда.

Я б не писала всього цього: здавалося б це не найбільша проблема. Але недавно натрапила на статтю однієї жіночки. Серед іншого вона пише:

"В інтернаті я побачила інше життя. Я там вперше сіла в інвалідний візок. Взагалі до 11 років я мала стереотип, що інвалідний візок – це погано. Усі ці фільми воєнні, в яких завжди показували, якщо чоловік на візку, ніг немає, то він або просить, або п’є, або нещасний-знедолений, і всі його цураються. І я так вважала: хай краще мене носять на руках, аніж я сяду в інвалідний візок…"

Так що ця проблема є не тільки в моїй збоченій уяві.