![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Sep. 19th, 2019 09:28 amВчора перед сном мені прийшла в голову чергова геніальна ідея. Але вона була настільки божевільна, що не годилася для описання навіть в підзамочному. Вона годилася лише для якогось пригодницького роману, а я-то якихось півгодини збиралася втілити її на повному серйозі. Та ну нафіг.
А сьогодні вранці я зрозуміла, що треба робити. Мені треба стати такою, якою я була до липня. Мені треба повернути собі ту попередню мене: нещасну і закомплексовану ДЦПшницю. Я думаю це реально, це виходило раніше. Та колишня я нізащо в світі не стала б з*ясовувати стосунки на роботі чи планувати розлучення з чоловіком. Вона не стала б ображати друзів. Не тому, що я тоді була кращою людиною. Просто з моєї тодішньої точки зору інваліда здорові люди – це такі ніби боги, які можуть все: жити як хочуть, поміняти чоловіка, що дістав, покинути ненависну роботу. А інвалід повинен триматися за ті крихти удачі, які йому випали: за нудну роботу, що дає шматок хліба, за чоловіка (бо більше ти нікому не потрібна). Ну і ні в якому випадку не ображати друзів, які тебе жаліють: ти можеш їх втратити, а більше ти нікому не потрібна, потвора. Ну і закомплексована ДЦПшнця пости лабала раз в тиждень, а не кожен день по сім штук, да. І не мала права відчувати те, що відчувала.
Смішно, що здорові люди іноді дійсно поводять себе як боги: в них є сили повністю когось ігнорувати, хоч обкричися в молитвах))) Це я до того, що людей, які більше не відповідають на мої повідомлення, уже стало двоє….
Нафіг цю метафоричну туфту. Треба вміти програвати. Я спробувала бути нормальною і щасливою. Не вийшло – відступаю із великими втратами на попередні позиції. Ніхто не вмер – і слава богу. Нікого не повернеш – і чудово, більше приводів для смутку.
Словом, прекрасна ідея, проревіла над нею цілий ранок, поки поверталася зі школи, де доволі успішно поговорила з англічанкою.
Треба тільки до психолога правильно запит сформулювати. А то, я прям уявляю її реакцію на фразу: «допоможіть мені, будь ласка, повернути комплекс неповноцінності». ))))
А сьогодні вранці я зрозуміла, що треба робити. Мені треба стати такою, якою я була до липня. Мені треба повернути собі ту попередню мене: нещасну і закомплексовану ДЦПшницю. Я думаю це реально, це виходило раніше. Та колишня я нізащо в світі не стала б з*ясовувати стосунки на роботі чи планувати розлучення з чоловіком. Вона не стала б ображати друзів. Не тому, що я тоді була кращою людиною. Просто з моєї тодішньої точки зору інваліда здорові люди – це такі ніби боги, які можуть все: жити як хочуть, поміняти чоловіка, що дістав, покинути ненависну роботу. А інвалід повинен триматися за ті крихти удачі, які йому випали: за нудну роботу, що дає шматок хліба, за чоловіка (бо більше ти нікому не потрібна). Ну і ні в якому випадку не ображати друзів, які тебе жаліють: ти можеш їх втратити, а більше ти нікому не потрібна, потвора. Ну і закомплексована ДЦПшнця пости лабала раз в тиждень, а не кожен день по сім штук, да. І не мала права відчувати те, що відчувала.
Смішно, що здорові люди іноді дійсно поводять себе як боги: в них є сили повністю когось ігнорувати, хоч обкричися в молитвах))) Це я до того, що людей, які більше не відповідають на мої повідомлення, уже стало двоє….
Нафіг цю метафоричну туфту. Треба вміти програвати. Я спробувала бути нормальною і щасливою. Не вийшло – відступаю із великими втратами на попередні позиції. Ніхто не вмер – і слава богу. Нікого не повернеш – і чудово, більше приводів для смутку.
Словом, прекрасна ідея, проревіла над нею цілий ранок, поки поверталася зі школи, де доволі успішно поговорила з англічанкою.
Треба тільки до психолога правильно запит сформулювати. А то, я прям уявляю її реакцію на фразу: «допоможіть мені, будь ласка, повернути комплекс неповноцінності». ))))
