(no subject)

А ось, між іншим, непоганий набір порад по вихованню дітей. І взагалі тов.  impressionante практикуючий психолог пише багато цікавого.

(no subject)

А от ще цікавий приклад недосконалості педагогіки. В дитинстві мені дуже подобалася книга Нікітіна про розвиваючі ігри. Здавалося б чудова система. В будь якому разі рекомендовано до прочитання.

Але ось що з цього вийшло.

Отмечается, что семья Никитиных, фактически, образовала секту, вне стен
которой дети чувствовали себя неуютно, внешний мир им был чужим. Дети не
имели в достатке красивой и удобной одежды и обуви даже по советским
меркам благополучия. Они скудно питались. Лакомств, вплоть до вполне
простых, вроде апельсинов и сыра не имели вообще, деликатесом считали манную кашу.

В школе они чувствовали себя некомфортно, а близких друзей среди
одноклассников дети не имели. Будучи натренированы по школьной программе
дома и имея весьма хорошую физподготовку, дети были далеки от
прилежания в школе, порой откровенно игнорируя учителей и прогуливая
целые дни, что им, из-за их особого положения, сходило с рук. Когда
багажа знаний уже не хватало, они продолжали лениться, тройки и даже
двойки в четверных оценках были нормой.

«Я каждый раз заканчивал учебный год с двумя — тремя тройками (…). К
этому я привык и не прилагал никаких усилий, чтобы учиться лучше». Иван
Никитин, младший сын

Нда... Ну бог зним, з харчуванням. Сумно інше: не зважаючи на всі старання Нікітіним так і не вдалося прищепити своїм дітям тягу до знань. Та й взагалі все склалося не найкращим чином.

У зв*язку з цим я стала дуже скептично ставитись до раннього розвитку дітей. Ким і яким бути залежить в першу (і в основну) чергу залежить від самої людини. Ніхто не займався розвитком Шевченка, Ломоносова, Катерини Білокур. Але не зважаючи на це, вони змогли реалізувати свій потенціал.

Щось тут не так у Датському королівстві.