(no subject)

А в мене дуже специфічне ставлення до Дня перемоги. Ще в садочку і школі мені було страшенно незручно, що мої діди не воювали. Просто по малолітству. Зараз їх вже немає.

І прадіди теж особливо не воювали. Одного, Юхима, вбили партизани. Ну як партизани: хлопці повтікали в ліси і періодично грабували населення окупованих територій. Німцям від них не було особливої шкоди, проте їх вважали партизанами. Ну і серед іншого вкрали в прадіда чоботи. А він якось побачив їх на комусь із них, ну то його й стрельнули, щоб багато не патякав. І прабаба залишилася з п*ятьма малими дітьми. Я її пам*ятаю: характер в неї був жахливий, вона прокляла всіх свої дітей і внуків.
Інший прадід, Іван, під час війни працював інженером а оборонному заводі. Його я пам*ятаю. Веселий був дідок, мав купу коханок. Помер у вісімдесят з лишнім років, коли писав листа одній із них.
Третій прадід, Тодось, партизанив у поліських лісах. В контексті першої історії зрозуміло, як вони партизанили. В кінці семидесятих його вбило блискавкою. Батько казав, що прадід був дуже хороший.

За четвертого нічого не знаю, може він і воював, але про нього мені якось не розказували.

Отаке от негероїчне минуле.