(no subject)

Розгорнутий погляд на реабілітацію людей з дцп із середини.

Особливо сподобалось ось це: "Сейчас с помощью антропологов я научился вести себя так, что даже прохожий на улице понимает, что у меня есть мозг и еще какой мозг. Для этого надо учить смотреть в глаза, мычать в тему, шутить руками. У меня есть подруга, я знаю, что она умная, мы прекрасно переписываемся, но при встрече она не смотрит в глаза. Она училась дома и в основном живет дома, и из-за недостатка общения у нее не сформировались важные навыки, которые позволяют общаться даже при помощи одного взгляда. Вот так совершенно умный человек без определенных навыком социума выглядит полным идиотом. Кстати, именно поэтому у меня сбриты волосы и есть бородка. Так как это создает ощущение, что у меня есть мозг и в мозгу есть мнение о том, как я должен выглядеть, соответственно есть и другие мнения. "

І не те щоб це щось мега-нове, але стає шкода, що я не думала про зовнішність в такому ключі і так недбало до неї ставилась (і ставлюся).

(no subject)

А все-таки навіть самій цікаво, чому я так не люблю тих психологів (психотерапевтів і тому подібних мозгоправів)? Ну здавалося б: не хочеш ти до них іти, ну то і не йди, тим більше ніби і потреба відпала. Але ж ні: продовжую читати їхні статті і відвішувати їдкі коментарі. Чому, питається в задачі? Я не можу точно і чесно (хоча б собі) відповісти на це питання.

Може все це тому, що мені зустрічалися погані психологи? Ну так я мала справу також і з поганими представниками інших професій. Продавці одягу, таксисти, чиновники і т. д. бувають поганими, але ж на них я не плююся, не пишу регулярні обурливі пости про їхню роботу. Правда вони бувають і нормальними. Ну так і психологи часто пишуть толкові речі. І купа людей пише, що їм допомогло. Навіть якщо їм усім лише здається, що допомогло – у психології це одне й теж саме.

Може справа в оцій їхній звичці вигулювати білі пальта і давати правильні поради, які неможливо виконати? Ну так цим же не тільки психологи страждають. На усяких ресурсах, присвячених батьківству, все це цвіте буйним цвітом. Ну так я просто не ходжу туди.

Може це роздратування від того, що мене дико цікавить тема поведінки людини, а тому я не можу ігнорувати спеціалістів у галузі психології. І серед різноманітних матеріалів на цю тему регулярно натикаюся на оце їхнє: «треба взяти відповідальність за своє життя», «ми самі вибираєм…», «психотерапія потрібна всім», «успіх психотерапії залежить від пацієнта». І чомусь звучить воно для мене, як колись (коли я була віруючою) звучали фрази: «треба прийняти Ісуса в своє серце», «ти грішник і спастися можна лише через Ісуса» і т.д. Теж ніфіга не ясно, що саме треба робити, але ти все одно сама у всьому винна. А я ж то тепер знаю, що ці проповідники брехали (хоча деякі з них, можливо, і самі щиро вірили у цю маячню).

Хоча я прекрасно розумію, чому психологи так говорять. От приходить до них людина з проблемою, а проблема її викликана недобросовісним оточенням. І що тут може зробити психолог? Він же не має впливу на оточення, він не може усунути об’єктивні труднощі. Тому і працює з чим може: із самим пацієнтом. А для цього треба виходити з того, що людина таки керує своїм життям. Бо з протилежним припущенням (навіть якщо воно і буде правильним) психолог працювати не може.

Словом, так, я упереджена. І поки що не знаю точно чому.