Демонофобія

Почитала сьогодні інструкцію до клонозепаму, який я все дитинство пила від судом у дуже маленьких дозах. Побічний ефект – суїцидальні думки. Це прекрасно, імхо, підсажувати дитину на такий препарат. Особливо в підлітковому віці, ага, коли починається оце все, а ти гидке каченя. А тоді всі все життя дивуються: чого це я така песимістка. І судячи з інструкцій у всіх загальмовуючих препаратів є такий ефект (правда виражений не так сильно).

Отож що ми маємо. Без таблеток я можу стати неадекватною, під таблетками – сумною, до суїцидальних думок. Наголошую: думок. Реально я нічого із собою не зроблю, там дуже міцний запобіжник, я все життя живу із суїцидальними думками.

Заздрю людям у депресії: їм прописують антидепресанти, їх жаліють, їх підримують. А мені тут лікар прописав вічний дозований сум в таблетках. Але всупереч своїм реальним проблемам, і всупереч таблеткам я маю демонструвати адекватність і помірний оптимізм. Інакше зі мною взагалі ніхто не матиме справи. Людей не чіпай, підтримки не проси, на жаль вони не зможуть допомогти.

Ок. Завдання зрозуміле. І воно мені по силах.

На даному етапі життя моя гра – це демонофобія. Маленька дівчина без зброї намагається вийти з лабіринту, наповненому демонами. Багато раз вмирає в муках. Багато раз отримує фальшиву надію. А коли перемагає головного босса (до речі теж без зброї) просто треба витримати певний час – виявляється, що виходу з цього лабіринту все-одно немає і вона буде просто заново і заново згадувати всі свої пережиті смерті. Божевільні японські програмісти такі божевільні. І такі японські.

О, а до речі в одному відгуку до цієї гри хтось написав, що графіка намальована ніби дцпш-ником. А я тут тільки що подумала раптом: автор демонофобії так і залишився невідомим, може він реально дцпш-ник? Цілком можливо, адже ідея гри спільна для всіх людей з дцп. Яким би ти сильним не був, скільки б ти не терпів, скільки б не мучився – для тебе немає виходу в щасливе життя. І померти ти теж не маєш права: занадто багато сил вклали у тебе рідні, занадто багато ти винен іншим людям. Чувак реально геній.

Мене рятує лише те, що я можу подивитися на свою історію як би збоку. Із зовні я абсолютно благополучна і сильна людина. Мені багато в чому пощастило і повірте, я вмію це цінувати. Всередині – безнадійно нещасна. Як переливна картинка. Красиво, чорт забирай.

(no subject)

Ну, депресія не депресія, а ватрушок я таки напекла. В перервах між, (блін скільки ж я налабала постів сьогодні, це жопа). І плюшки навіть не підгоріли. Правда вийшли трохи пересушені. Виклала на фейсбук в кращих традиціях інстаграму.

Як би там не було, на координацію рухів ці мої пригоди, здається, вплинули позитивно. Ноги не болять, ходжу без наколінників. Предмети з рук не валяться (ну у всякому разі валяться не частіше ніж раніше, а може і менше). І дикція моя не відмовляла під час моїх ідіотських промов (хоча може і відмовляла, а я не відчувала цього).

Словом, реабілітація по всім фронтам. Ніколи так не робіть.