marynochka

В книзі "Кіно між пеклом і раєм" цікаво пояснюється різниця між двома емоціями: здивуванням і саспенсом.

"Обычно в напряженной сцене режиссер выбирает, как подать зрителю информацию – с помощью удивления или используя саспенс.

Например, двое разговаривают, а под столом тикает бомба с часовым механизмом. Чтобы удивить зрителя, режиссер утаивает информацию о бомбе. Двое строят планы счастливой жизни, и вдруг взрыв разметал их. Никто, в том числе и зрители, этого не предполагал. И мы в изумлении. Но это только один миг эмоций.

А если мы знаем заранее, что под столом бомба? Герои ничего этого не знают, они ужинают, сейчас потанцуют, потом поднимутся в номер.
Они думают, что их ждет ночь любви. Но мы-то знаем больше их: им остались считанные минуты. Механизм тикает, и мы волнуемся все больше и больше. Это саспенс. Он действует круче, но он противоположен удивлению, так как мы знаем больше персонажей."

І от я слухаю "Воно" Кінга і згадую цей приклад. У Кінга ця сцена виглядала б так.

По-перше про те, що персонажі помруть, нам люб*язно повідомляють на самому початку. Потім дається характеристика кожного персонажа, історія становлення його особистості через численні флешбеки. Потім характеристика з флешбеками того, хто заклав бомбу. Потім психологічний портрет самої бомби (з флешбеками, звичайно, куди ж без них), в неї теж було важке життя, її творці зробили її не просто так, а переживаючи численні особисті драми. Коротше, поки справа дійде до самого вибуху, ми вже практично мріємо, щоб він таки відбувся. А потім вияляється, що це лише зав*язка сюжету.

***
А ще BigBag просто неймовірно читає Кінга. Десятками голосів, сотнями інтонацій, в кожне слово вкладається стільки змісту, що далеко не факт, що його закладалося стільки автором. Ну от реально: може йти абсолютно нейтральний опис, і в кінці декламатор просто виділяє одне слово інтонацією і одразу стає дико страшно (або сумно чи тривожно). Звичайно, манеру читання BigBag-а не порівняєш із звабливим голосом Ігоря Князева. Його звучання набагато брутальніше і цинічніше. З володарем такого голосу не хотілося б зустрітися в темному провулку. Мені здається, у його виконанні і "Курочка Ряба" зазвучала б як триллер.

А ще особливим тоном виділяються примітки, просто бачиш їх дрібний шрифт. І навіть трапляються примітки декламатора, коли в книзі трапляється малюнок і він мусить описувати його словами.

Словом, дуже крута книга, але безбожно довга. Коли ж я нарешті дійду до моменту, коли таки почнеться хоча б попередня дія сюжету, не кажучи вже про основну?