marynochka

Я тут винайшла черговий велосипед про емоції. Ну тобто сформулювала давно відоме. Колись я писала про те, що совість і почуття провини виникло у зв’язку з необхідністю поводитися добросовісно у суспільній формації, члени якого намагаються боротися із халявщиками. А недавно я прийшла до висновку, що всі емоції, по великому рахунку, існують саме в контексті інстинктивного альтруїзму та спонукання до нього.

… Взагалі про еволюцію альтруїзму слід читати Маркова (колись, пам’ятаю, мені дуже сподобалась одна лекція). Ну і за мотивами цих досліджень є популярний ролик «Все, як у звірів», яким я задовбала всіх, до кого дотягнулась. Але раптом ви не в курсі цієї теорії, наполегливо прошу ознайомитись….

Так от. Емоції, імхо, – це певні реакції тварини на значущі для неї обставини. При цьому є внутрішній аспект емоції та її зовнішні прояви. Наприклад хтось побачив змію. Він відчуває страх: фігачить адреналін (чи що там), колотиться серце, мозок гарячково намагається вибрати, яка із стратегій краща: бий, тікай чи замри. Це внутрішній аспект, потрібний самому організму. Але крім того є зовнішні прояви страху: крик, переляканий вираз обличчя і т.д. Вони потрібні для комунікації з іншими особинами: попереджають, що тут небезпечно, вчать дитинчат, що ось цю фігню треба уникати, повідомляють інших тварин, що можливо їх сородич потребує допомоги. Відбувається це практично автоматом, без особливого усвідомлення, бо виник цей механізм значно раніше свідомості.

Але часто цей автоматизм шкодить занадто емоційному індивідууму. Так відбувається в описаному Марковим прикладі про чайку. Вона «радіє», що знайшла їжу, волає, потім злітаються її сородичі і це прекрасно, що вона підвищила шанси своєї популяції на виживання. От тільки їжі малувато і вона вимушена битися за неї. Тій би чайці подумать, оцінить кількість їжі і волать від радості тільки у випадку її достатньої кількості. Але, на жаль, у чайки не вистачає для цього ресурсів мозку. Треба ж літать, а значить мозок має бути якомога легшим і заточеним під координацію рухів.

Проте у людини вистачає інтелекту, щоб усвідомити, що свої емоції слід демонструвати не завжди. Якщо інші побачать, що ти боїшся якоїсь фігні (або ображаєшся на якусь фігню) – тебе будуть менше поважать. Або ж демонстрація страху може викликати паніку і т.п.

От тільки вольовим зусиллям ми можемо керувати тільки зовнішніми проявами емоцій. Та й то це дуже важко, бо вони мають глибинну, інстинктивну, часто рефлекторну, природу. А от внутрішнім аспектом емоції керувати ще важче (а іноді і неможливо). Грубо кажучи, якщо внутрішню команду «Не волай» або «Не показуй образу» ще можна з горем пополам виконати, то команду «Не бійся», «Не ображайся», «Не сумуй» виконати буде можливо тільки коли зміняться обставини, що викликали емоції, або надійде якась нова інформація про них.

На жаль, складається враження, що далеко не всі психологи в курсі вищеописаного, тому і зустрічаються статті з порадами в стилі «ми самі вибираємо свої реакції», «ми відповідальні за наші емоції», «щастя – це вибір» і все таке. Це токсичний обман та самообман, який призводить до відчуття безпомічності в провини.

… такс, щось вийшло довгувато. Тому про співвідношення образи та провини напишу окремо. А також спробую сформулювати, що ми дійсно можемо у внутрішньо-емоційній сфері…