(no subject)

[marynochka]

Не радує мене чомусь виконання обов'язків. Оце все, що я роблю, бо треба, а не тому, що хочу. От здавалося б на вихідних не просто маялася дур'ю як завжди, а зробила кілька корисних справ: віднесла в ремонт фотоапарат і кілька пар взуття, розхламила комод (вигребла звідти величезний баул непотребу), наварила супу і насмажила сирників (при чому разом з Владом). Але чому все це не викликає ну от просто жодної позитивної емоції. Ні від результату, ні тим більше від процесу. А те, що викликає, все із розряду "хочу" без натяку на "треба" на зразок поїсти добренького і повтикати в смартфон.

І як ті люди отримують кайф від прибирання, роботи, спорту? Навіть якщо вони трохи й прикрашають свої мотиви, не можуть же вони сто процентів брехати.

Comments

[atejist]

Нуууу, є люди, для яких робота - самоствердження. Вони отримують кайф від усвідомлення власної значущості, важливості й незамінності.

Є і другий варіант: у процесі колективної роботи можна отримувати задоволення від взаємодії з колективом. Цей варіант з одного боку складніший, бо потребує зовнішньої допомоги, одним лише самонавіюванням не відбудешся. Але з іншого боку - ефективніший, бо дає можливість краще абстрагуватися від неприємних нюансів і міцніше зосереджуватися на позитиві.

[marynochka]

Ну робота то ще ладно. Мабуть у когось є цікава і продуктивна, але це не про мою. Але. Після шестирічного декрету я зрозуміла, що навіть безблагодатна робота краща ніж її відсутність. Саме за рахунок взаємодії з колективом. І справа не стільки в задоволенні, як у тому, що за тривалої відсутності такої взаємодії банально їде дах.

[atejist]

Мені, звісно, важко оцінювати ступінь ізольованості під час декретної відпуски, бо я в ній ніколи не був. Але все ж мені здається, що принаймі на другому році вже мусить початися взаємодія з іншими мамами. Невже Вам цього не вистачало?

Роботі не обов'язково бути цікавою і продуктивною. Хороший колектив значною мірою компенсує погану роботу. Дуже хороший - навіть стовідсотково :)

[marynochka]

...мусить початися взаємодія з іншими мамами. Невже Вам цього не вистачало?

Це не те абсолютно. З іншими мамами, то не взаємодія, а спілкування. І спілкуванням проблем не було: є ж інтернет. Не вистачає саме спільної діяльності, яку дає робота. Коли від тебе щось хочуть, і ти щось від когось хочеш. І це при тому, що вийшла я працювати у дуже паскудний колектив. Але навіть це виявилося краще для психіки ніж його відсутність. Ну а через рік пені пощастило поміняти його на нормальний.

[atejist]

З іншими мамами, крім спілкування як такого, є обмін досвідом, можливі спроби самоорганізації (сьогодні одна протягом години "вигулює" свою й чужу дитину, завтра - друга). Чим не робота? :)

[marynochka]

Це так не діє. Ніхто не вигулює чужих дітей: навіг треба відповідати за них. Крім того спілкування з матерями дуже токсичне: всі у білих пальтах, всі хваляться своїми дітьми і після таких розмов хочеться здохнуть.
Я вже мовчу про те, що я дуже важко заводжу нові соціальні зв'язки.
Словом, завдяки декрету я зрозуміла, що сенс відпустки саме в тому, що після неї починається робота.

[atejist]

Щоб вигулювати чужих дітей, треба, щоб діти дружили між собою й по черзі ходили одне до одного в гості. Причому в гості не обов'язково додому, можна суто формально в гості - гуляти на вулиці під наглядом відповідної мами :) Насправді це не такий уже й головняк для матерів. Це свого роду міні-дитсадок, який бере платню лише "натурою". Економить час, сприяє соціалізації дітей тощо. Але - так, на жаль, щоб ця схема працювала, необхідні нормальні стосунки між мамами. Якщо є токсичність, то це не тому, що статус мам так впливає на жінок, а тупо тому, що частина людей токсичні самі по собі незалежно від статусу. Здається, Вам "пощастило" дістати саме таких знайомих.

[marynochka]

Але виконання обов'язків на роботі теж не радує. Але це зрозуміло чому - я не роблю на ній нічого корисного. А от чому не радує факт прибирання - не ясно.

[atejist]

На роботі Ви заробляєтє гроші. Це корисна справа. Чому Вас це не радує? - мабуть, Вам зарплатня здається недостатньою.

Чому не радує факт прибирання, хоча результат очевидний? Є одна версія, але вона прозвучить дещо нетактовно. Причому версія містить причину, але не містить алгоритму вирішення проблеми. І оскільки ця версія - суто здогадка, то я її озвучу, лише якщо Вас раптом цікавість розбере.

[marynochka]

"Є одна версія, але вона прозвучить дещо нетактовно"

Ану? Заінтригували.

[atejist]

Втручатися в чуже сімейне життя й говорити людині щось погане про її близьких - нетактовно. я Вас чесно попередив. Тому вибачте, що я це зроблю.

Наскільки я встиг Вас зрозуміти за період спілкування у ДВ, Вам хронічно не вистачає позитивних емоцій з боку близьких. Причому ці емоції начебто і є, але їх мало. З батьками Вам не дуже пощастило, від батьків Ви завжди недоотримували законну порцію любові, й цю ситуацію виправити неможливо. Діти не виховують своїх батьків. Чоловік Ваш, наскільки я здогадуюся з Ваших дописів - інтроверт, він нібито й хороший чоловік, але надто замкнутий як для Вас. Син... ну, поки що про нього нічого не можу сказати. Але суть у тому, що у Вас своєрідний голодняк на позитив з боку близького оточення, зокрема - родини. Сторонні люди тут не конають, вони не можуть замінити родину. Зокрема, коли Ви проводите прибирання в домі, Вам потрібно (не "хочеться", а саме "потрібно") отримати за це порцію вдячності. Вдячність від (для прикладу) колег по роботі виглядатиме як мінімум недоречно й фальшиво, потрібна вдячність саме від рідних. А без неї результат прибирання для Вас є неповним. Навіть якщо ця неповнота і захована десь у підсвідомості, а свідомість фіксує чистоту-порядок і запевняє, що Ви маєте привід пишатися собою.

Якось так. Але повторюю, це суто суб'єктивне враження. Можу й помилятися.

[marynochka]

Ну чоловік у мене трохи Плюшкін, тому я і не розраховувала на вдячність за невелике розхламлення. Але чому, питається в задачі, це схвалення і подяка так конче потрібна? Чому недостатньо отримувати задоволення від об'єктивного корисного і приємного результату у вигляді прибраного комоду?

[atejist]

Тому, що Ви - жива людина, а не дерев'яна буратінка. Людям властиво хотіти схвалення й подяки від інших людей, та навіть не тільки людей, а й тварин, якщо на те пішло. Власне, і тваринам властиво цього хотіти. Пригадайте хоча б розповіді про котів, які приносили своїм господарям упольованих мишей. І це при тому, що котів часто вважають страшенними індивідуалістами. А вони настільки соціальні, що їм навіть емоційна (читай: моральна) підтримка від людей важлива, не кажучи вже про емоційну підтримку від хвостатих родичів.

Не знаю в деталях механізм такої поведінки. Це щось із фундаментальних областей. Але воно працює. Хоч і з поправкою на індивідуальні особливості. Комусь потрібна емоційна підтримка від людей із чітко визначеного вузького кола, комусь - від людей із певною ознакою (кількість плаваюча, і дуууууже плаваюча), комусь - від усіх підряд без розбору. У котів так само, до речі :)

[marynochka]

О, про котів прикольно.

[atejist]

Відчули спорідненість? :)