(no subject)
Sep. 7th, 2019 01:23 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaОтож треба прийняти той факт, що на даний час щасливою я бути не можу. Лаконічна формула із радянського фільму «щастя – це коли тебе розуміють» вона по суті правильна. Просто потребує уточнення: не просто розуміють, як механізм дерев*яної ляльки, а приймають, визнають твій спосіб мислення, навіть не завжди погоджуючись із ним. Ну да, мій спосіб мислення став моїм близьким людям як кістка поперек горла, акуратніше треба було. Ну і на майбутнє треба акуратніше, ага.
На жаль, решта людей, вони теж не можуть бути по-нормальному щасливими. Кожен живе у своєму маленькому пекельці і це не їх вина. Просто життя, воно важке. Хтось обрав щастя материнства. І в нагрузку до радості від спілкування з найріднішою і найпрекраснішою дитиною отримав емоційне вигорання і звичку час від часу вигулювати біле пальто.
Хтось обрав гроші і на додачу до всіх тих можливостей, які можна за них купить, отримав біль заздрості (своєї і чужої). Хтось обрав розслабон і в упор не помічає, як втрачає близьких людей. Ну, до речі, це ще не такий і поганий шлях – може вони ті люди йому й не треба: сильно вже багато з ними мороки.
На даний час найщасливішими я вважаю тих людей, яким вдається робити щось корисне для інших і отримувати за це співмірну винагороду. В цьому контексті щастя можна розглядати як ідеал взаємного альтруїзму. Просять у тебе який ресурс – дай, якщо можеш. І не посоромся попросити за це адекватну винагороду. Не обов’язково грошову, просто адекватну. Так лікарю, який провів складну операцію, буде приємно не тільки отримати нормальну зарплату за неї. Йому також буде приємно що от, людина завдяки його праці живе, працює, а не спилася, паразітка така, і не здохла через рік від цирозу, падло. Коротше, в роботі між «матеріальна вигода» та «нематеріальна користь» має стояти логічний сполучник «І», а не «АБО», який помилково ставить туди наша інстинктивно-тваринна мораль.
А за себе скажу так. Із свого маленького пекельця калічки, яку всі жаліють, я вже вирвалася. Дуже дорогою ціною, так. Можна було не так драматично навчитися себе поважати. Можна було б і раніше, мабуть, але мені не вистачало сміливості. Не думаю, що це сталося занадто пізно. Кожен день прожитий в якості людини, вартий року тупого існування.
І свою теперішню задачу я бачу в тому, щоб навчитися використовувати свій талант правильно. Щоб не перетворюватися на лиходія Кіллгрейва із Джесіки Джонс, який безсовісно маніпулює людьми. Ну і комплекс месії відкинути нафіг. Треба по-іншому. Маленькими кроками допомагати тим, хто цього просить. Своїй дитині, своїм рідним і знайомим (виключно на їх прохання). Ну і не забувати турбуватися про своє здоров’я.
На жаль, решта людей, вони теж не можуть бути по-нормальному щасливими. Кожен живе у своєму маленькому пекельці і це не їх вина. Просто життя, воно важке. Хтось обрав щастя материнства. І в нагрузку до радості від спілкування з найріднішою і найпрекраснішою дитиною отримав емоційне вигорання і звичку час від часу вигулювати біле пальто.
Хтось обрав гроші і на додачу до всіх тих можливостей, які можна за них купить, отримав біль заздрості (своєї і чужої). Хтось обрав розслабон і в упор не помічає, як втрачає близьких людей. Ну, до речі, це ще не такий і поганий шлях – може вони ті люди йому й не треба: сильно вже багато з ними мороки.
На даний час найщасливішими я вважаю тих людей, яким вдається робити щось корисне для інших і отримувати за це співмірну винагороду. В цьому контексті щастя можна розглядати як ідеал взаємного альтруїзму. Просять у тебе який ресурс – дай, якщо можеш. І не посоромся попросити за це адекватну винагороду. Не обов’язково грошову, просто адекватну. Так лікарю, який провів складну операцію, буде приємно не тільки отримати нормальну зарплату за неї. Йому також буде приємно що от, людина завдяки його праці живе, працює, а не спилася, паразітка така, і не здохла через рік від цирозу, падло. Коротше, в роботі між «матеріальна вигода» та «нематеріальна користь» має стояти логічний сполучник «І», а не «АБО», який помилково ставить туди наша інстинктивно-тваринна мораль.
А за себе скажу так. Із свого маленького пекельця калічки, яку всі жаліють, я вже вирвалася. Дуже дорогою ціною, так. Можна було не так драматично навчитися себе поважати. Можна було б і раніше, мабуть, але мені не вистачало сміливості. Не думаю, що це сталося занадто пізно. Кожен день прожитий в якості людини, вартий року тупого існування.
І свою теперішню задачу я бачу в тому, щоб навчитися використовувати свій талант правильно. Щоб не перетворюватися на лиходія Кіллгрейва із Джесіки Джонс, який безсовісно маніпулює людьми. Ну і комплекс месії відкинути нафіг. Треба по-іншому. Маленькими кроками допомагати тим, хто цього просить. Своїй дитині, своїм рідним і знайомим (виключно на їх прохання). Ну і не забувати турбуватися про своє здоров’я.
