Справжнє кохання в мистецтві
Sep. 9th, 2019 03:40 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaТільки зрозумійте мене правильно: я не хотіла знову піднімати цю тему. Як філософ, я все вже для себе тут відкрила і написала (читаємо пости під тегом «активна емпатія»), а як жінка я волію говорити на такі теми виключно із своїм мужчиною. Але на просторах інтернету знайшовся співрозмовник, який заявив, що він, мовляв, вірить у справжнє кожання і шукає його. І я така: чувак, сто пудово, справжнє кохання існує, трапляється дуже часто. От тільки, панове, функція в нього трошки не така, як ви собі уявляєте.
Отож, останню історію про справжнє кохання я чула цією весною, коли їздила на гробки. Жили в селі двоє молодих людей, вона розбитна сільська дівка, він такий собі бандюган. Вони зустрічалися по молодості, потім розбіглися фіг зна чого. Вона сім разів була замужем і давала прикурить і чоловікам, і свекрухам (якусь із них закрила в погребі на цілий день). Він пару раз був у тюрмі (чи то за крадіжки, чи то за бійки). І от не так давно вони нарешті знову зійшлися. Він у неї восьмий, вона у нього п1ята, здається. Їм давно вже за сорок, а може і за п’ятдесят. І живуть щасливо, наскільки можуть жити щасливо люди такого темпераменту. Принаймні він став менше бухать, лізти битися і калічити людей, а вона стала менше блядувать і скандалить. Хоча можливо справа тут не у коханні, а просто вік уже не той для таких розваг)))
Про справжнє кохання, пронесене через все життя, є два гарних оповідання (ну може є і більше, але я згадала лише два). Це коротеньке Весілля Опанаса Крокви Василя Симоненка і більш довге, але не менш виразне «Осенью» Шукшина. На тому сайті воно є у виконанні актора Ульянова – дуже рекомендую саме послухати.
Як бачимо, справжнє кохання воно не про красу тіла і не про красу думки. Воно взагалі не про красу і щастя. Ні, ну ясно, що людям може пощастити і вони проживуть з кимось щасливо все життя, але це абсолютно не принципово з глобально-філософської точки зору.
Ну і звичайно ж воно не про унікальність і не про вірність. Справжнє кохання запросто може бути невзаємним. Справжніх кохань може бути багато. Я вам більше скажу – кожне кохання в чомусь сто процентів справжнє.
Тому що функція справжнього кохання (як і будь-якої іншої сильної емоції) в тому – що воно назавжди врізається у вашу пам’ять і його не витравиш звідти нічим. Маленький тріумф підступних патернів-реплікаторів, яким вдалося назавжди заволодіти часточкою чужого мозку.
А якщо вас цікавить рецепт щастя, то я поки що працюю над цією проблемою. Трошки налажала із гіпотезами, і з експерементальною частиною, розгубила всю свою команду, але зробила певні висновки та зібрала матеріал. Так що цю філософську проблему ми (це я так про свої дві півкулі мозку), дасть бог, теж розколупаємо принаймні в локальному масштабі. Намагатися ощасливлювати інших людей я більше не буду, ну його нафіг))))
Отож, останню історію про справжнє кохання я чула цією весною, коли їздила на гробки. Жили в селі двоє молодих людей, вона розбитна сільська дівка, він такий собі бандюган. Вони зустрічалися по молодості, потім розбіглися фіг зна чого. Вона сім разів була замужем і давала прикурить і чоловікам, і свекрухам (якусь із них закрила в погребі на цілий день). Він пару раз був у тюрмі (чи то за крадіжки, чи то за бійки). І от не так давно вони нарешті знову зійшлися. Він у неї восьмий, вона у нього п1ята, здається. Їм давно вже за сорок, а може і за п’ятдесят. І живуть щасливо, наскільки можуть жити щасливо люди такого темпераменту. Принаймні він став менше бухать, лізти битися і калічити людей, а вона стала менше блядувать і скандалить. Хоча можливо справа тут не у коханні, а просто вік уже не той для таких розваг)))
Про справжнє кохання, пронесене через все життя, є два гарних оповідання (ну може є і більше, але я згадала лише два). Це коротеньке Весілля Опанаса Крокви Василя Симоненка і більш довге, але не менш виразне «Осенью» Шукшина. На тому сайті воно є у виконанні актора Ульянова – дуже рекомендую саме послухати.
Як бачимо, справжнє кохання воно не про красу тіла і не про красу думки. Воно взагалі не про красу і щастя. Ні, ну ясно, що людям може пощастити і вони проживуть з кимось щасливо все життя, але це абсолютно не принципово з глобально-філософської точки зору.
Ну і звичайно ж воно не про унікальність і не про вірність. Справжнє кохання запросто може бути невзаємним. Справжніх кохань може бути багато. Я вам більше скажу – кожне кохання в чомусь сто процентів справжнє.
Тому що функція справжнього кохання (як і будь-якої іншої сильної емоції) в тому – що воно назавжди врізається у вашу пам’ять і його не витравиш звідти нічим. Маленький тріумф підступних патернів-реплікаторів, яким вдалося назавжди заволодіти часточкою чужого мозку.
А якщо вас цікавить рецепт щастя, то я поки що працюю над цією проблемою. Трошки налажала із гіпотезами, і з експерементальною частиною, розгубила всю свою команду, але зробила певні висновки та зібрала матеріал. Так що цю філософську проблему ми (це я так про свої дві півкулі мозку), дасть бог, теж розколупаємо принаймні в локальному масштабі. Намагатися ощасливлювати інших людей я більше не буду, ну його нафіг))))
