Гра ігнорів
Sep. 29th, 2019 01:10 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaРозкажу про моє шкільне кохання. Але не щоб пожалітися, а просто, щоб згадати яка я була колись. А може такою і залишилась.
Отож закохалася я в хлопчика в наші п*ять років в дитсадку. Ми пішли в один клас, тому і тривало це поки я не почала навчатися в університеті, 12 років. Існувало те кохання більш-менш рівно, без різких ексцесів. Я розуміла, що мені не світить, малювала розбиті сердечка в зошиті і тому подібне. Всі у класі про все знали: такі речі дуже цікавлять і дітей, і підлітків, все було в межах. Одна проблема: я сама нікому не подобалася взагалі і тому не могла переключить увагу на когось іншого.
І от десятому класі все різко загострилось. Я раптом запала на нього по-дорослому і почала діставати. Це було жахливо. Ну як ти привернеш до себе увагу, коли ти закомплексована дівчинка-десятикласниця? Ну стукнеш раз – уже виглядатимеш по-ідіотськи. Запросиш потанцювать – тобі відмовлять, а далі що? Я все це перепробувала і в мене залишився лише один засіб: я на нього дивилася. Дивилася весь час, на всіх уроках, на яких це було можливо. Ні, вчилася я при цьому добре, ішла на медаль. Але ви ж розумієте, що ні кожному уроці в учениці купа часу. І можна дивитися у вікно, а можна на конкретну людину.
Дістала я його до печінок. Адже з такою формою насильства зробити нічого не можна. Мене не брало нічого. Наді мною сміялися всі мою однокласниці. Моя подруга по парті почала відверто загравати до того Сашка. При цьому у неї був хлопець з іншого класу, так що їхнє спілкування формально не вважалося романтичним і формально вона була моєю подругою. Мене соромила мама. В усіх газетах, книгах, журналах, фільмах про любов був лише один меседж: жінка не повинна проявляти ініціативу, жінка не повинна нав*язуватись, жінка повинна бути недоступною. Як мені це все боліло!!! Але пофіг мороз, коли це мене зупиняв душевний біль – я дивилась і дивилась, доводячи його до сказу. А він ігнорував мене й ігнорував – а що ще робить з дівчинкою, яка не подобається.
Але в якийсь момент я сказала собі: все, досить. Не знаю, що стало причиною. Видно в мене є якийсь лічильник, який рахує кількість невдалих спроб. Він дуже великий, але після мільйон першої спроби функція замість рішення «спробуй іще» видала рішення «припини, ти втрачаєш обличчя». Саме такий мотив. Не економія душевних ресурсів, пофіг на них, а втрата самоповаги.
І я взяла себе в руки і перестала на нього дивитись. Просто дивилась у вікно. Або ще кудись. А в спільних компаніях робила покер фейс. Як мені було важко!!! В мене ж, блін, контроль за м*язами знижений. В мене емоції спочатку на обличчі, а потім у душі. Байдуже, тут же треба повернути самоповагу, значить держим покер фейс.
І це могла б бути історія без фіналу (тобто взагалі ніяка не історія). Ну потаращилась закохана дівчинка на хлопчика, потаращилась та й перестала. От тільки, як показала практика, нерви-то у того чувака виявились слабшими ніж у мене. Хоча здавалося б йому було легше: я йому була не потрібна і він своїм ігнором слав меседж «ти мені не потрібна». У мене ж ситуація була інша «ти мені не байдужий», а своїм ігнором я шлю меседж «ок, я не буду тебе чіпать, раз воно не в тему».
Але видно в нього щось там клацнуло (не знаю що) і пару раз він робив спроби типу налагодити дружнє спілкування (а один раз взагалі видав щось на зразок ревнощів). На жаль, дружити як особистості ми не могли: він добра людина, але в нас різний інтелектуальний рівень, нема про що бухать. Як друг я йому була потрібна ще менше ніж як дівчина. І я це прекрасно розуміла. Хто був у френдзоні, той знає. Мені коштувало диких зусиль, щоб спілкуватися ввічливо, позитивно, не проявлять ворожості (адже формального приводу не було), типу да, ок, дружим, але разом з тим щоб не сприйняти цю спробу спілкування за симпатію і не зірватися знову.
Заради справедливості це було лише пару раз (все-таки він був хороший хлопець і розумів, що це знущання). Але як же мені тоді було боляче! Проте мені грів душу той факт, що тоді моя пошкоджена травмою і розхитана коханням нервова система виявилася таки міцніша за здорову нервову систему байдужого до мене хлопця.
А тоді був випускний, літо, університет. І, як показала практика, нерви в мене все-таки не такі міцні, як хотілося б. Але це вже зовсім інша історія.
Отож закохалася я в хлопчика в наші п*ять років в дитсадку. Ми пішли в один клас, тому і тривало це поки я не почала навчатися в університеті, 12 років. Існувало те кохання більш-менш рівно, без різких ексцесів. Я розуміла, що мені не світить, малювала розбиті сердечка в зошиті і тому подібне. Всі у класі про все знали: такі речі дуже цікавлять і дітей, і підлітків, все було в межах. Одна проблема: я сама нікому не подобалася взагалі і тому не могла переключить увагу на когось іншого.
І от десятому класі все різко загострилось. Я раптом запала на нього по-дорослому і почала діставати. Це було жахливо. Ну як ти привернеш до себе увагу, коли ти закомплексована дівчинка-десятикласниця? Ну стукнеш раз – уже виглядатимеш по-ідіотськи. Запросиш потанцювать – тобі відмовлять, а далі що? Я все це перепробувала і в мене залишився лише один засіб: я на нього дивилася. Дивилася весь час, на всіх уроках, на яких це було можливо. Ні, вчилася я при цьому добре, ішла на медаль. Але ви ж розумієте, що ні кожному уроці в учениці купа часу. І можна дивитися у вікно, а можна на конкретну людину.
Дістала я його до печінок. Адже з такою формою насильства зробити нічого не можна. Мене не брало нічого. Наді мною сміялися всі мою однокласниці. Моя подруга по парті почала відверто загравати до того Сашка. При цьому у неї був хлопець з іншого класу, так що їхнє спілкування формально не вважалося романтичним і формально вона була моєю подругою. Мене соромила мама. В усіх газетах, книгах, журналах, фільмах про любов був лише один меседж: жінка не повинна проявляти ініціативу, жінка не повинна нав*язуватись, жінка повинна бути недоступною. Як мені це все боліло!!! Але пофіг мороз, коли це мене зупиняв душевний біль – я дивилась і дивилась, доводячи його до сказу. А він ігнорував мене й ігнорував – а що ще робить з дівчинкою, яка не подобається.
Але в якийсь момент я сказала собі: все, досить. Не знаю, що стало причиною. Видно в мене є якийсь лічильник, який рахує кількість невдалих спроб. Він дуже великий, але після мільйон першої спроби функція замість рішення «спробуй іще» видала рішення «припини, ти втрачаєш обличчя». Саме такий мотив. Не економія душевних ресурсів, пофіг на них, а втрата самоповаги.
І я взяла себе в руки і перестала на нього дивитись. Просто дивилась у вікно. Або ще кудись. А в спільних компаніях робила покер фейс. Як мені було важко!!! В мене ж, блін, контроль за м*язами знижений. В мене емоції спочатку на обличчі, а потім у душі. Байдуже, тут же треба повернути самоповагу, значить держим покер фейс.
І це могла б бути історія без фіналу (тобто взагалі ніяка не історія). Ну потаращилась закохана дівчинка на хлопчика, потаращилась та й перестала. От тільки, як показала практика, нерви-то у того чувака виявились слабшими ніж у мене. Хоча здавалося б йому було легше: я йому була не потрібна і він своїм ігнором слав меседж «ти мені не потрібна». У мене ж ситуація була інша «ти мені не байдужий», а своїм ігнором я шлю меседж «ок, я не буду тебе чіпать, раз воно не в тему».
Але видно в нього щось там клацнуло (не знаю що) і пару раз він робив спроби типу налагодити дружнє спілкування (а один раз взагалі видав щось на зразок ревнощів). На жаль, дружити як особистості ми не могли: він добра людина, але в нас різний інтелектуальний рівень, нема про що бухать. Як друг я йому була потрібна ще менше ніж як дівчина. І я це прекрасно розуміла. Хто був у френдзоні, той знає. Мені коштувало диких зусиль, щоб спілкуватися ввічливо, позитивно, не проявлять ворожості (адже формального приводу не було), типу да, ок, дружим, але разом з тим щоб не сприйняти цю спробу спілкування за симпатію і не зірватися знову.
Заради справедливості це було лише пару раз (все-таки він був хороший хлопець і розумів, що це знущання). Але як же мені тоді було боляче! Проте мені грів душу той факт, що тоді моя пошкоджена травмою і розхитана коханням нервова система виявилася таки міцніша за здорову нервову систему байдужого до мене хлопця.
А тоді був випускний, літо, університет. І, як показала практика, нерви в мене все-таки не такі міцні, як хотілося б. Але це вже зовсім інша історія.
