Формула ненависті
Oct. 5th, 2019 07:18 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaЯ колись писала, що любов складається з двох елементів: позитивне ставлення плюс активна емпатія. (Власне саме з цього відкриття і почався той шалений і руйнівний творчий прорив, який триває до цих пір, але це так, для історії). З ненавистю та сама історія: це та ж сама активна емпатія, але плюс негативне ставлення. Але що ж слугує переключателем між одним та іншим режимом?
Та частина емоційного інтелекту, що відповідає за справедливість, мораль, і приймає рішення карати чи співробітничать, вона колотиться як маятник між кортизолом з одного боку та дофаміном і окситоцином з іншого. Кортизол норовить карати, дофамін сигналізує про досягнення мети, мовляв усе, порушники покарані, вони вже не порушники, співпрацюють добросовісно, заспокойся, а окситоцин гальмує або прискорює цей маятник. Він примушує нас любити своїх (тобто бути до них поблажливими) та ненавидіти чужих. Друзям – все, ворогам – закон, - саме такий принцип древньої, емоційної моралі. А як відрізнити своїх від чужих? Як у тому анекдоті: що тут думать, хто мене любить – той хороший. Окситоцин виробляється, зокрема, при обіймах. Ну да: раз людина підпускає себе так близько, значить вона своя, все, хватить її карать.
Тому я так швидко заспокоїлася щодо своїх рідних. І тому мені все ще так важко заспокоїтися щодо своїх друзів. Розумом я розумію, що вони нічого поганого не хотіли, що у всіх свої справи і своє життя. Але коли я виходила з цього циклу – вони не змогли приїхати. Ну бо я була як дракончик, який з*їв тата, маму, дідуся і бабусю, а тоді жалівся, що він сиротиночка, ага. Але факт залишається фактом: не було підтримуючих обіймів від потрібних людей, немає можливості в мене заслужити їхні вибачення. Ну і тим більше ніхто не захоче просити вибачення в мене. Тому окситоцину не буде. І тому мені прийдеться заспокоїтися без нього: через довгий шлях, через біль у душі і у грудях. Нічого. Не переломлюся, не солом’яна. Агресори не заслуговують на співчуття, бо у кожного в душі точно такий же лічильник завданого болю, як і в мене.
Та частина емоційного інтелекту, що відповідає за справедливість, мораль, і приймає рішення карати чи співробітничать, вона колотиться як маятник між кортизолом з одного боку та дофаміном і окситоцином з іншого. Кортизол норовить карати, дофамін сигналізує про досягнення мети, мовляв усе, порушники покарані, вони вже не порушники, співпрацюють добросовісно, заспокойся, а окситоцин гальмує або прискорює цей маятник. Він примушує нас любити своїх (тобто бути до них поблажливими) та ненавидіти чужих. Друзям – все, ворогам – закон, - саме такий принцип древньої, емоційної моралі. А як відрізнити своїх від чужих? Як у тому анекдоті: що тут думать, хто мене любить – той хороший. Окситоцин виробляється, зокрема, при обіймах. Ну да: раз людина підпускає себе так близько, значить вона своя, все, хватить її карать.
Тому я так швидко заспокоїлася щодо своїх рідних. І тому мені все ще так важко заспокоїтися щодо своїх друзів. Розумом я розумію, що вони нічого поганого не хотіли, що у всіх свої справи і своє життя. Але коли я виходила з цього циклу – вони не змогли приїхати. Ну бо я була як дракончик, який з*їв тата, маму, дідуся і бабусю, а тоді жалівся, що він сиротиночка, ага. Але факт залишається фактом: не було підтримуючих обіймів від потрібних людей, немає можливості в мене заслужити їхні вибачення. Ну і тим більше ніхто не захоче просити вибачення в мене. Тому окситоцину не буде. І тому мені прийдеться заспокоїтися без нього: через довгий шлях, через біль у душі і у грудях. Нічого. Не переломлюся, не солом’яна. Агресори не заслуговують на співчуття, бо у кожного в душі точно такий же лічильник завданого болю, як і в мене.
