Пасивна агресія: причини та наслідки
Oct. 14th, 2019 08:17 amКолись на тому ж Адме зутрічала невеличку згадку про те, що якщо людина занадто прокрастинує і не може знайти роботу, то неї можливо пасивно-агресивний розлад. Я ще тоді подумала: «Що за фігня? Небажання працювати – це ж про лінь, при чому тут агресія?» Але почитавши відповідну главу із підручника по психотерапії (десь у моєму блозі є на неї посилання), а головне проаналізувавши поведінку деяких моїх знайомих я зрозуміла, що це правда.
Суть ось в чому. Прояв будь-якої агресії завдає болю добросовісному агресору. Його потім мучить совість. Тому для того, щоб бути активним агресором, потрібно по-перше мати високий больовий поріг для душевного болю, а по-друге не дуже перейматися нормами моралі. Цілком можливо ці дві умови знаходяться у причинно-наслідковому.
Наприклад я виросла у простому сільському середовищі. Там матюками говорили, а трахались з моменту досягнення статевої зрілості. Там було купа людей, які розуміли тільки фізичне насильство і я була вимушена навчитися правильно застосовувати як саме насильство, так й його погрозу. Тому якщо мені в одинадцятому класі приходилося, втративши будь-який страх за свою адекватність, тягати знахабнілу однокласницю за коси, то я не вважаю чимось аморальним розказать навіть найближчій подрузі, що вона вже мене задрала своїми повчаннями. До речі можливо саме зустріч випусників стала трігером моєї надмірної агресивності: занадто яскраво я згадала ті події.
Але буває так, що людина виростає у занадто інтелегентному середовищі. В таких середовищах не прийнято демонструвати сильні емоції, не прийнято демонструвати свій біль, не прийнято трясти когось за грудки, волаючи про допомогу. Дуже цікаве співпадіння: двоє моїх близьких людей, схильних до пасивної агресії не ходили в дитячий садочок. І це паршиво, бо, очевидно, саме в дитячому садочку людина безпечно вчиться постояти за себе, наплювавши на норми моралі. Тебе кусають – ти мусиш сам кусати прям зубами, а не ябіднічати.
Отож люди, з низьким больовим порогом, коли виявляють хоч найменшу активну агресію, дуже страждають. Їх дуже мучить совість. Тому вони не можуть постояти за себе і дуже страждають від проявів активної агресії з боку інших. Їхня головна стратегія – це уникання. Такій людині важко шукати роботу: вона не витримує постійних засуджуючих поглядів і запитань потенційних роботодавців. Такій людині важко вийти із токсичних стосунків. Такі люди не вміють нормально лаятися, але вміють майстерно ігнорувати. Вони формально знаходяться в рамках моралі і щоб налагодити взаємодію з ними, (наприклад щоб хоч якось допомогти в екстренній ситуації, або припинити болючі стосунки з ними) небайдужим людям доводиться виходити за рамки адекватності, мало не збожеволівши перед тим. Можливо тому саме мені і вдавалося так довго з ними щиро взаємодіяти – бо мені начхати і на адекватність, і на стандартні правила пристойності.
А от навіщо я з такою наполегливістю дістаю цих людей, я поясню пізніше.

Суть ось в чому. Прояв будь-якої агресії завдає болю добросовісному агресору. Його потім мучить совість. Тому для того, щоб бути активним агресором, потрібно по-перше мати високий больовий поріг для душевного болю, а по-друге не дуже перейматися нормами моралі. Цілком можливо ці дві умови знаходяться у причинно-наслідковому.
Наприклад я виросла у простому сільському середовищі. Там матюками говорили, а трахались з моменту досягнення статевої зрілості. Там було купа людей, які розуміли тільки фізичне насильство і я була вимушена навчитися правильно застосовувати як саме насильство, так й його погрозу. Тому якщо мені в одинадцятому класі приходилося, втративши будь-який страх за свою адекватність, тягати знахабнілу однокласницю за коси, то я не вважаю чимось аморальним розказать навіть найближчій подрузі, що вона вже мене задрала своїми повчаннями. До речі можливо саме зустріч випусників стала трігером моєї надмірної агресивності: занадто яскраво я згадала ті події.
Але буває так, що людина виростає у занадто інтелегентному середовищі. В таких середовищах не прийнято демонструвати сильні емоції, не прийнято демонструвати свій біль, не прийнято трясти когось за грудки, волаючи про допомогу. Дуже цікаве співпадіння: двоє моїх близьких людей, схильних до пасивної агресії не ходили в дитячий садочок. І це паршиво, бо, очевидно, саме в дитячому садочку людина безпечно вчиться постояти за себе, наплювавши на норми моралі. Тебе кусають – ти мусиш сам кусати прям зубами, а не ябіднічати.
Отож люди, з низьким больовим порогом, коли виявляють хоч найменшу активну агресію, дуже страждають. Їх дуже мучить совість. Тому вони не можуть постояти за себе і дуже страждають від проявів активної агресії з боку інших. Їхня головна стратегія – це уникання. Такій людині важко шукати роботу: вона не витримує постійних засуджуючих поглядів і запитань потенційних роботодавців. Такій людині важко вийти із токсичних стосунків. Такі люди не вміють нормально лаятися, але вміють майстерно ігнорувати. Вони формально знаходяться в рамках моралі і щоб налагодити взаємодію з ними, (наприклад щоб хоч якось допомогти в екстренній ситуації, або припинити болючі стосунки з ними) небайдужим людям доводиться виходити за рамки адекватності, мало не збожеволівши перед тим. Можливо тому саме мені і вдавалося так довго з ними щиро взаємодіяти – бо мені начхати і на адекватність, і на стандартні правила пристойності.
А от навіщо я з такою наполегливістю дістаю цих людей, я поясню пізніше.
