marynochka

Основна шкода від пасивної агресії в тому, що вона алогічна. Вона викликає сильний когнітивний дисонанс, тобто б*є не тільки по емоційному інтелекту, але й по раціональному. Наприклад мама говорить ображеним тоном: «Роби що хочеш». І тут в жертви пасивної агресії вибір такий: або здогадатися, що саме хоче від тебе мама (а вона ж не каже, треба сильно напружити і пам*ять і емпатію) або дійсно зробити що хочеш.

Я була раз зробила: залишилась із хлопцем на побаченні, а не поїхала до мами, яку тільки виписали з лікарні. Так, я ще та безсердечна сука, тому я цілком заслужила свою кармічну розплату. Але моя мама нормальна людина, тому вона тут же на мене нормально і дуже сильно образилась, я тут же відправила свого ухажера додому і поїхала до неї. Що мені довелося пережити і скільки часу я мучилася почуттям провини за той вчинок, знаю тільки я. Ну власне до цьогорічного літа мучилась, поки не почала розкладати свою психіку по поличках.

Тому ні, ви не можете виконати прохання пасивного агресора буквально. Вас зжере почуття провини. Ви маєте або відключитися від нього емоційно, або продавити свою волю. Або ж ви будете танцювати під його дудку, божеволіючи від когнітивного дисонансу і болю.

Вперше із аномально кричущо-гострим виявом пасивної агресії я стикнулася наприкінці 2004-го на початку 2005-го року. Ми закінчували навчання і мали захищати дипломні роботи. І тут у моєї подруги сталася серйозна екзистенційна криза. Вона не змогла написати диплом. Весь семестр я діяла як стандартна адекватна подруга: тобто давала поради, підганяла, спонукала, підтримувала. Але то все було до одного місця.

Як я зараз розумію, їй просто було боляче писати той диплом. Це хоч яка не яка, а творчість. Особисто я теж дуже мучилася і над курсовими і над дипломною своєю. Це нормальне джерело чи ні? Це писать чи не писать? Іти в бібліотеку чи попрацювати із своїми книгами дома? Але свою екзкстенційну кризу такого типу я пережила на першому курсі. В мене була мама, яка постійно транслювала меседж: «учись хоч як небудь, хоч на трійки, аби не вигнали; пиши хоч що небудь, або було; відповідай на семінарах хоч що небудь; ляпай на екзаменах хоч що-небудь».

Словом, моя мама була моїм власним антиперфекціоністом, такими собі ліками від комплексу відмінниці. При цьому дуже важлива деталь: і вона і я були блискучими відмінницями і в школі і у вузах - талант не проп*єш. Відмінницями, які успішно боролися із комплексом відмінниці. Я вважаю, що оцей антиперфекціонізм, який вона виносила в своїй душі і змогла передати мені (а я тепер передаю Владу), оцей постулат – це мегаважливе духовне досягнення за її не дуже довге життя на цій землі.

Далі буде...