![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaОсінь 2004-го року я завжди згадувала, як один з найкращих періодів свого життя. Це був останній семестр перед випуском, ми не ходили на пари, писали диплом. Я ні з ким не спілкувалася тоді. Ходила в бібліотеку ксерить матеріали. Мій перший і невдалий роман закінчився, тому з цим не було мороки. Спілкувалася з людьми я тільки на університетському форумі. При чому так, не близько, там ніхто зі мною не рвався дружить. Під кінець осені надрукували мою об*яву про пошук чоловіка і ми з батьками вибирали кандидата (було весело насправді).
А зараз я думаю: а чому я ні з ким не спілкувалася? Чому я нікому не дзвонила перша? А тому, що не зважаючи на кілька років проведених разом, я знала, що мої проблеми нікому не цікаві. Та й не було прям серйозних проблем, так, аби попліткувати. А мені чому ніхто не дзвонив? Ці ж люди точно кудись ходили, десь розважалися із своїми друзями. Я намагаюся згадати, чи запрошували мене, може я просто відмовляла. Ні, не запрошували просто так, тільки на дні народження.
Я просто була не потрібна своїм друзям. Ця думка звучить крамольно і образливо. Мене ще в дитинстві відучили так думати. Мовляв, Марина, все не повинно крутитися навколо тебе. А насправді нічого крамольного в ній немає. Ну не потрібна і не потрібна. Це не значить, що вони погані, це значить у них немає запиту на твої ресурси. Шукай людей, яким будеш потрібна, а не зациклюйся на цих. Шукай тих, хто захоче взяти те, що ти можеш їм дати.
Але я дуже довго обманювала себе, не хотіла прийняти очевидне. Я занадто часто казала собі маминим голосом: «Будь вдячна, що з тобою спілкуються хоча б так. Ти інвалід, і багато чого не можеш, плюс ти зануда. Нічого дивного, що люди не горять бажанням зайвий раз мати з тобою справу». А воно бач як жахливо повернулося. Хто міг подумать, що саме через дцп мій характер зіпсується настільки критично, що мене взагалі буде неможливо витримати. Ніхто не міг. Я бачила такі специфічні дефекти характеру у інших людей з дцп, я нутром відчувала, що тут є зв*язок. Але, на жаль, про це немає у жодній книжці. І мені довелося досліджувати це на практиці, заплативши неочікувано таку велику ціну.
От не давали мені спокою лаври одного вченого. Він в процесі пошуку вакцини від енцефаліту сам ненароком заразився цією хворобою і став поступово втрачати зір і слух. Він все це описував і наука отримала нові знання. Ну я теж отримала знання про те, що робиться в голові людини з дцп на фоні перевтоми. Затик тільки в тому, що крім мене цією темою ніхто, схоже, особливо не цікавиться. Нічого. Я ще жива. Прорвемося.
А зараз я думаю: а чому я ні з ким не спілкувалася? Чому я нікому не дзвонила перша? А тому, що не зважаючи на кілька років проведених разом, я знала, що мої проблеми нікому не цікаві. Та й не було прям серйозних проблем, так, аби попліткувати. А мені чому ніхто не дзвонив? Ці ж люди точно кудись ходили, десь розважалися із своїми друзями. Я намагаюся згадати, чи запрошували мене, може я просто відмовляла. Ні, не запрошували просто так, тільки на дні народження.
Я просто була не потрібна своїм друзям. Ця думка звучить крамольно і образливо. Мене ще в дитинстві відучили так думати. Мовляв, Марина, все не повинно крутитися навколо тебе. А насправді нічого крамольного в ній немає. Ну не потрібна і не потрібна. Це не значить, що вони погані, це значить у них немає запиту на твої ресурси. Шукай людей, яким будеш потрібна, а не зациклюйся на цих. Шукай тих, хто захоче взяти те, що ти можеш їм дати.
Але я дуже довго обманювала себе, не хотіла прийняти очевидне. Я занадто часто казала собі маминим голосом: «Будь вдячна, що з тобою спілкуються хоча б так. Ти інвалід, і багато чого не можеш, плюс ти зануда. Нічого дивного, що люди не горять бажанням зайвий раз мати з тобою справу». А воно бач як жахливо повернулося. Хто міг подумать, що саме через дцп мій характер зіпсується настільки критично, що мене взагалі буде неможливо витримати. Ніхто не міг. Я бачила такі специфічні дефекти характеру у інших людей з дцп, я нутром відчувала, що тут є зв*язок. Але, на жаль, про це немає у жодній книжці. І мені довелося досліджувати це на практиці, заплативши неочікувано таку велику ціну.
От не давали мені спокою лаври одного вченого. Він в процесі пошуку вакцини від енцефаліту сам ненароком заразився цією хворобою і став поступово втрачати зір і слух. Він все це описував і наука отримала нові знання. Ну я теж отримала знання про те, що робиться в голові людини з дцп на фоні перевтоми. Затик тільки в тому, що крім мене цією темою ніхто, схоже, особливо не цікавиться. Нічого. Я ще жива. Прорвемося.
