Неможливість щастя
Oct. 25th, 2019 11:52 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
marynochkaМене оточують хороші люди, вони бажають мені тільки хорошого. Вони дивилися на моє ниття і хотіли мені допомогти. Хотіли, щоб я була щасливою. Але так зване «просте людське щастя» на даний момент для мене неможливе. Це показали численні експерименти і зараз я спробую як фізик описати логічну схему, яка привела мене до такого висновку.
Під «простим людським щастям» будемо розуміти гармонійно побудовані стосунки з іншими людьми. Більшість жінок під цим розуміють кохання і дітей, чоловіки успіх у роботі. Ну але це так, стереотипи. Приймемо просто за робочу гіпотезу: стосунки мають бути побудовано правильно. Навіть якщо це не саме щастя, то принаймні ключ до нього.
Не дивлячись на те, що сучасне суспільство досить толерантне до інвалідів, певні принципові проблеми залишаються. Щоб зрозуміти в чому вони, треба дати нормальне визначення людини. Для моїх цілей будемо використовувати таке: люди – це один з видів вищих приматів, здатних до ефективного абстрактного мислення. Тобто природа людини двоїста.
Так от, для вищих соціальних приматів (а люди гіперсоціальні істоти) дуже важлива ієрархія. Вони дуже уважно слідкують за своїм місцем в ній та за статусом інших людей. Ця ієрархія дуже складна, дуже заплутана. Якщо чесно, я навіть не знаю з якого боку підступитися, щоб її правильно описати. Там же купа факторів: вік, здоров*я, стать, краса, багатство і т.д., і т.п. Усім цим займається емоційний інтелект. Тому, щоб підвищити свій статус люди використовують емоційну складову: естетично вдягаються, фарбуються, демонструють наявність грошей, демонструють дотепність і т.д. і т.п.
Так от: інвалід з видимими ознаками викликає такий набір емоцій, який дуже понижає його в статусі. У когось огиду, у когось страх, у когось бажання турбуватися. Всі ці емоції заважають сприймати інваліда на рівних і в рамках такої парадигми неможливо побудувати стосунки на рівних. А якщо низькостатусна особина намагається випендрюватись – у оточуючих виникає нестримне бажання її забити і вказати на її місце (про такий екзистенційний досвід розкажу пізніше).
Але є і друга частина визначення людини: здатність до ефективного абстрактного мислення. І от тут фізичні вади значення і статус значення не мають. Коли вдається потрапити в такі стосунки: для мене це щастя. Наприклад мені дуже подобається спілкуватися з Олександром Марковим. Коли випадає така удача, звісно. Він же дуже відомий вчений і популяризатор, він же зайнятий постійно. І коли мені вдається трішки поговорити на теми антропології, коли він відповідає на мої коментарі, я знаю, що мої ідеї мають якесь зерно, мені як мінімум вдалося поставити правильне і цікаве запитання. Йому байдуже, що порівняно з ним я ніхто. Бо в таких дискусіях ми діємо як люди, здатні абстрагуватися від свого статусу, від своєї сутності приматів. Нам просто цікаво.
Так от: на даний момент я не можу бути щасливою, бо все ще не оточила себе достатньою кількістю людей, що вміють ефективно абстраговуватися. Навіть не так: вони всі вміють, просто не завжди це роблять – це складнувато, затратно і не завжди потрібно. В цих людей є свої задачі і цілі, достойні поваги. Ну і звичайно ж головна причина в тому, що я сама ще не достатньо навчилася абстраговуватися, так, це найпринциповіше. Я занадто часто поводжу себе як представниця виду приматів, а не як людина.
Отож щоб отримати «просте людське щастя» мені треба просто перестать бути мавпою (бо покалічені мавпи щасливими не бувають) і стати нарешті людиною))) Просто, як дві копійки. Складно, як не знаю що.
Під «простим людським щастям» будемо розуміти гармонійно побудовані стосунки з іншими людьми. Більшість жінок під цим розуміють кохання і дітей, чоловіки успіх у роботі. Ну але це так, стереотипи. Приймемо просто за робочу гіпотезу: стосунки мають бути побудовано правильно. Навіть якщо це не саме щастя, то принаймні ключ до нього.
Не дивлячись на те, що сучасне суспільство досить толерантне до інвалідів, певні принципові проблеми залишаються. Щоб зрозуміти в чому вони, треба дати нормальне визначення людини. Для моїх цілей будемо використовувати таке: люди – це один з видів вищих приматів, здатних до ефективного абстрактного мислення. Тобто природа людини двоїста.
Так от, для вищих соціальних приматів (а люди гіперсоціальні істоти) дуже важлива ієрархія. Вони дуже уважно слідкують за своїм місцем в ній та за статусом інших людей. Ця ієрархія дуже складна, дуже заплутана. Якщо чесно, я навіть не знаю з якого боку підступитися, щоб її правильно описати. Там же купа факторів: вік, здоров*я, стать, краса, багатство і т.д., і т.п. Усім цим займається емоційний інтелект. Тому, щоб підвищити свій статус люди використовують емоційну складову: естетично вдягаються, фарбуються, демонструють наявність грошей, демонструють дотепність і т.д. і т.п.
Так от: інвалід з видимими ознаками викликає такий набір емоцій, який дуже понижає його в статусі. У когось огиду, у когось страх, у когось бажання турбуватися. Всі ці емоції заважають сприймати інваліда на рівних і в рамках такої парадигми неможливо побудувати стосунки на рівних. А якщо низькостатусна особина намагається випендрюватись – у оточуючих виникає нестримне бажання її забити і вказати на її місце (про такий екзистенційний досвід розкажу пізніше).
Але є і друга частина визначення людини: здатність до ефективного абстрактного мислення. І от тут фізичні вади значення і статус значення не мають. Коли вдається потрапити в такі стосунки: для мене це щастя. Наприклад мені дуже подобається спілкуватися з Олександром Марковим. Коли випадає така удача, звісно. Він же дуже відомий вчений і популяризатор, він же зайнятий постійно. І коли мені вдається трішки поговорити на теми антропології, коли він відповідає на мої коментарі, я знаю, що мої ідеї мають якесь зерно, мені як мінімум вдалося поставити правильне і цікаве запитання. Йому байдуже, що порівняно з ним я ніхто. Бо в таких дискусіях ми діємо як люди, здатні абстрагуватися від свого статусу, від своєї сутності приматів. Нам просто цікаво.
Так от: на даний момент я не можу бути щасливою, бо все ще не оточила себе достатньою кількістю людей, що вміють ефективно абстраговуватися. Навіть не так: вони всі вміють, просто не завжди це роблять – це складнувато, затратно і не завжди потрібно. В цих людей є свої задачі і цілі, достойні поваги. Ну і звичайно ж головна причина в тому, що я сама ще не достатньо навчилася абстраговуватися, так, це найпринциповіше. Я занадто часто поводжу себе як представниця виду приматів, а не як людина.
Отож щоб отримати «просте людське щастя» мені треба просто перестать бути мавпою (бо покалічені мавпи щасливими не бувають) і стати нарешті людиною))) Просто, як дві копійки. Складно, як не знаю що.
