(no subject)

[marynochka]

Нехай я теж слабка людина і часто помиляюся. Але оточуючі дійсно просто добивають мене. Кожен по трошку. Посудіть самі: на роботі юридичні документи читають то боксери, то люди із заочною юридичною освітою, які навіть не знають, що таке кореспондуючі права та обов*язки. Батько проти того, щоб я пила заспокійливі таблетки і ходила до психолога. Деякі подруги намагаються то закликликати мене до християнських моральних норм, то до стереотипів. Людина яка два роки доводила мені, що немає нічого страшного у зверненні до мозгоправів, мовляв це ніяк не впливає на соціальний статус, просто оголосила мені бойкот, коли я стала критично психологічно неблагополучною. А ще є хор байдужих, які виправдовують усю цю хуйню.

Ріжте мене, але всі ці люди не праві. Повинно бути так: на роботі мають мені довірять, по в мене нормальна компетенція. А документи мої мають перечитувати інші юристи, у яких не менше мізків. Батькові краще помовчати, бо він нічого в цьому не шарить. А друзі мають підтримати людину в скрутній ситуації, а не залишати один на один з таким небаченим триндецем.

А я маю старатися. Старатися грамотно готувати документи, не хвилювати зайвий раз батька, працювати над собою і старатися не ображати друзів. Я маю старатися випливти, але це так важко, коли тебе топлять.

Виходить, що я стараюся, а ті старання до одного місця.

Ну чому воно все так? Чому? Я ж завжди старалася бути добросовісною, я не просила більше потрібного. Видно не завжди? Видно десь напартачила? Видно десь насолила всім і кожному? Десь я налажала прям дуже капітально. Десь відмовила у допомозі і тупо забула для очистки совісті? Чи скоріше когось тупо зрадила своєю непомірною балаканиною? Чому я не бачу в упор, це ж явно була дуже велика помилка.

Сходя с ума я твердо помню одно: лишь я один здесь что-то должен кому-то…

Боже-боже, коли ж це закінчиться.