Занадто погана уява

[marynochka]

Мені часто наводять аргумент: Марино, ти не повинна ображатися на своїх друзів, адже вони всі хвилювалися за тебе, вони теж не спали ночей, бо не знали що робить. І сфігалі мене це повинно втішити, якщо в результаті і отримала від них ігнор, тезу, що я сама у всьому винна, і як наслідок лютий додатковий біль? Панове, це доросле життя, воно ставить перед нами питання, на які немає відповіді. І що ж нам бідненьким майже сорокалітнім балбєсам робить? Те, що роблю я в таких випадках: включаю свою блядську УЯВУ і напружую свою чортову ПАМ*ЯТЬ яка так стала вам поперек горла.

Конкретний приклад. У нашої релігійної подруги запалення легенів. Мої наполегливі поради багато пити до одного місця – вона їх не виконує. Я на відпочинку, а вона виносить мені мозок, які погані умови в київській лікарні. Тому вона перевелася у районну, де її ледь не угробили. При цьому бреше подрузі з машиною, що в неї все добре. Ріжте мене, але це неадекватна поведінка.

А я на морі, намагаюся дати раду дитині і покаліченому чоловіку. Але я ХОЧУ, щоб ця паразітка вижила. Тому я згадую, хто чим може допомогти. Запитую в соцмережі. Згадую свого дядька-терапевта, дзвоню йому, раджуся. Регулярно дзвоню цій балбєсці, хоча спілкування з нею бісить, що капєц. Дядько терапевт радить у випадку чого переводитись в обласну. Дзвоню подрузі з машиною, вона дуже класна і завжди готова допомогти, коли розуміє як. І вона разом з чоловіком влаштовують занадто скромну (і не дуже адекватну) подругу в нормальну лікарню.

Все добре. Але зараз я питаю себе: на фіга є це робила? Я не повинна була цього робити. Подруга доросла, сама могла попросить про допомогу, сама могла пити кампот. А робила я це бо в мене ЗАНАДТО ХОРОША УЯВА і ПАМ*ЯТЬ. Відомі випадки, коли люди помирали в наш час від запущеної пневмонії. І я не хотіла приїхати на її похорон із кислою міною «я зробила все що могла», якщо знаю, що не все.

Але скоріше за все моя допомога не була потрібна. Там би і без мене справились, так що я зробила це виключно для себе. Просто щоб мати можливість дивитися на себе в дзеркало без огиди.

Що я отримала в замін в кризовій ситуації? Поради, осуд, звинувачення, крик. Ах, ти сама винна, ах ми не знаємо чим тобі допомогти, ах, ми боїмося зашкодити і провокувати напад агресії. Додуматься: подзвонить по телефону і накричать на людину з порушеною дикцією за те, що вона написала занадто гострий пост. І ти, Марино, маєш прийняти той факт, що релігійна подруга має право критикувати тебе за матюки на роботі (!), у нас же свобода думки, ти ж хочеш, щоб тебе поважали, а не жаліли. І ти повинна пристосуватися до ситуації на роботі.

У кого з нас проблеми з контролем гніву? Це все-одно, що бить лежачого, я ж не можу говорити ротом на рівних. На пости треба відповідати в коментарях. А по телефону я перша давно ні на кого не наїжджаю. І взагалі, ви чиї друзі: мої чи ведмедя? У вас немає інших способів висловити підтримку і повагу нещасній людині крім як її критикувати на кожному кроці?

Хочете допомогти? То включіть вашу УЯВУ уже нарешті, ви ж не дурніші за мене, бляха ти муха. Про те, що робиться в моїй голові, я пишу кожен день, вона вся перед вами, як відкрита книга. Уявіть, що саме мені може допомогти. Хто може допомогти? Кого ви можете про що попросить? Я не знаю всіх ваших зв’язків і стосунків. Уявіть, висуньте версію, спробуйте чи подіє, якщо не подіє – гнете матюка і все з початку.

Не хочете? Думать боляче? Уява атрофувалася за роки стереотипного мислення? Немає часу на таку роботу? Не читайте мій блог. Я справлюся (або не справлюся) самотужки (тобто із допомогою далеких людей).

Але чи зможете ви після цього дивитися на себе в дзеркало?

ПС. Це я так вирішила почати злазити з таблеток. Зменшила дозу. Бачите що робиться? Вам болить від мого поста? Мені болить так само, будьте певні.