(no subject)

[marynochka]

- Ну чого вона знову, га? Ну скільки ж можна? Ну заспокоїли, влаштували на роботу, ну все було ж нормально. На тобі. – у Оптиміста почало сіпатися друге око.
- Та ладно тобі – Печалька не витримала і таки напилася якихось заспокійливих таблеток. Тому їй давно все стало пофіг – Вона ж не волає. Просто сигналізує розуму: «В нас зводить живіт від страху. Крапка.» Нормальний звіт для такої примітивної сутності.
- Але чому?
- Мабуть тому, що немає маленьких цілей… А немає маленьких цілей – немає маленьких порцій речовин. Ми ж уже це обговорювали, здається. Плавності нам не вистачає. Ну і плюс занадто поліваріантне прораховування глобальних планів. А що буде якщо так, а що буде якщо сяк, а якщо отак. І ми ж їх не прораховуємо, ми уявляємо погані варіанти, переживаємо їх, як на яву Ну і от.
- Нда… Уява в нас ще та. Згадай, як у третьому класі ми Робінзона Крузо читали. Дійшли до місця, де в нього лихоманка почалася і нас самих почало кидати то в жар, то в холод.
- Зате ми на власній шкурі знаємо, що відчувають не тільки справжні люди, але й вигадані сутності.
- Знаєш, мать, деякі речі краще не знати…
- А нас хтось питав? Провести місяць вересень у серії «Біле різдво» із «Чорного дзеркала». Небувалий просто атракціон.
- Так, точніше і не скажеш. У реалі тебе ніби немає. Ти існуєш для спостерігача лише по той бік екрану. Через прискорені нервові процеси для тебе кожен день як тиждень. Ти волаєш, але тобі поступово прикручують звук.
- Ага. А коли ти виходиш у реал – тебе банять у реалі!!!
- Нда, це звичайно ржака. Як там співається: «Я получил эту роль, мне выпал счастливый билет».
- А знаєш, є одна сутність, якій вдалося вилізти з екрану.
- Ага. Дівчинка із фільму «Дзвінок». До речі на нашу Боягузку схожа.
- Щось мені не подобаються такі метафори. Слухай може мені знову набрати Головну мрійницю? Може вона щось краще придумає?
- Ну давай, тільки не вірю я, що вона візьме трубку.
- Набрав. Одразу зайнято. Нас заблокували за допомогою спеціального додатку.
- Ну тоді без варіантів. СІМ ДНІВ.