(no subject)

[marynochka]

Вищі екзистенційники.
- А скільки ми вже цигарок куримо в день?
- Ну вже три-чотири… От вони пишуть: куріння вбиває і малюють страшні картинки. А як розрахувати скільки треба викурювати в день, щоб убитися якраз через 16-17 років?
- А, кругом одні брехуни і халепи, ніякого методичного підходу…. Слухай, ну йо майо, невже ми і ЦЕ спустимо з рук га?
- Та да, якось тупо виходить. Сволоту-акушерку та садисток-медсестер знайти було неможливо чисто фізично, на псевдо-психологів було просто шкода часу. Але ОЦЕ… Справа навіть не в масштабності отриманих пошкоджень (Хоча, блін, це було фаталіті, да. Scorpion Wins!). Чи може людина поважати себе після того, як дозволила із собою повестися так? Може досить уже жувати ці соплі і таки хоч комусь нормально виписать рахунок.
- Ну… Жінки терплять і набагато, НАБАГАТО гірше поводження…
- Терплять – це ясно. Але мене цікавить чи ПОВАЖАТИ себе можна? Ну от я дозволила повестися із собою так. Я себе поважаю?
- Е-е-е-е…
- А що книжка пише?
- Яка саме? Мені чомусь тільки Граф Монте-Крісто на думку спадає))))
- Не смішно. Ти дай приклад протилежної успішної стратегії.
- І де я тобі її візьму, коли прагнення помсти зашито на генетичному рівні?
- Ну значить це завдання на ніч для підсвідомості. Згадаємо якийсь художній твір з архетипом поведінки «простить и отпустить» - комусь пощастило. А ні - значить ні. Дедлайнами ми більше не обмежені. На пам*ять не скаржимось. Витримка. Адекватність. Економія енергії. Пошук якихось альтернативних задоволень – раптом відпустить. Але як ні – крутимо потихеньку Гаротту помсти. Скільки в ній витків – невідомо…