(no subject)

Отож який з усього цього можна зробити загальний життєвий висновок. По-перше теза «моє тіло-моє діло» повна фігня. Ні, вона цілком справедлива, просто такий вибір має свою ціну (для мене вона виявилася завеликою).

Навколо нас є люди, яким ми небайдужі. Вони хвилюються за нас, вони просять «подбай про себе, мені боляче спостерігати твоє руйнування». Але я, виходить, вибрала начхати на почуття цих людей. Їм заболіло занадто сильно і психіка включила захисний механізм: байдужість. І все, нічого не вернеш, контакт розфігачений викруткою, мене попереджали.

Мій шлях – це шлях Волтера Вайта з Пуститися Берега. Це серіал не про рак і наркотики. Це серіал про шлях людини, якій набридло бути приниженою. І Волтер Вайт в своїй боротьбі за самоствердження похєрив у собі всі моральні норми. Майже всі, ясне діло.

Те саме відбулося і зі мною. На щастя, мені вдалося нікого не угробити фізично. Але суть та ж сама – плюєш на почуття людей – втрачаєш цих людей. І ніякі досягнення не допоможуть їх повернути.

(no subject)

Сьогодні нарешті дійшла до аптеки, вона розташована в пологовому будинку «Лелека». Гарний, знаєте, такий будинок: новий, стіни веселенько розфарбовані, у дворі скульптура пустушки така прикольна ))) У дворі когось зустрічали з кульками з виписки. Ну і, як водиться, я тут же згадала свою виписку.

В мене не було всього цього. Ніякої парадної виписки, ніякої прикольної фотосесії ні до пологів, ні після. Всю свою енергію, всі свої фінансові та емоційні ресурси я вклала на те, щоб домовитися з гарним лікарем на кесарів розтин. Я була морально готова пожертвувати усім, щоб народить здорову дитину. Я була готова до шраму через весь живіт. Я була готова до операції під місцевим наркозом або зовсім без нього. На щастя, мені не довелося йти на такі жертви. І наркоз був загальним, і шрам косметичним (його не видно навіть у бікіні), але через ці переживання мені було не до планування фотосесії на виписку.

Не шкодую ні грама. Тому що в моєму житті все-одно були справжні, не фальшиві кульки. Так, два роки підряд моя днюха припадала на квіз і мої друзі вітали мене неочікувано і дуже по щирому. І цього року я теж отримала дуже класний подарунок. І за такі речі неможливо віддячити, їх треба просто пам’ятати і частіше згадувати.

Минуле неможливо змінити. Я не можу забути чи виправити свої чи чужі помилки. Але і того справжнього що було: кульок, подарунків, передачок в лікарню і ще тисячу подібних справжніх речей від різних людей в мене теж ніхто забрати не може.