(no subject)

Отож учора поставила я собі дві задачі, як у кращих традиціях романів Марініної. Ну думаю, дивись яка я стала помірна та виважена. Зараз спробую написати історію тегів. Як, наприклад, спочатку були всього три основних теги «глобальне», «життя важке» і «таргани в голові». Потім вже вони розділилися і по хорошому треба все перечитать в доповнить правильними тегами. Так, нариклад «таргани в голові» містить інформацію як про цікаві статті з психології (потім це став окремий тег) так і звичайні життєві заморочки, які варто помітити якимось окремим тегом типу литидибр.

І все воно так гарно виглядає, от тільки одна біда: за спогади відповідає емоційний інтелект. І понеслася: крім назв тегів на поверхню полізли спогади про старий університетський форум, про те, чому я на нього потрапила і чому там тусувалася, про блог на бігмірі і дискусії там і т.д. і т.п. Сука! Боляче!!!

Нда. Лапку, по ходу, не вийде відгризти. Бо це не лапка в капкані, це нефігова така частина життя, це задовбешся кожен раз відділяти «ось тут був прикольний пост і прикольне відкриття» а «ось тут болючий спогад, треба до нього ставитись нейтрально».

Я знаю людей (мінімум двох, а насправді більше), яким вдалося зчитерить в подібних ситуаціях. Вони просто відрізали певний пласт свого життя і тепер типу живуть нормальним життям. Бачила я те нормальне життя, це красиво розфарбована захисна оболонка із стереотипів, за якою немає ні справжньої щирості, ні справжнього знання, ні справжнього щастя. Є лише відсутність страждань і певні задоволення. Та й то я не впевнена. Дякую, не треба, я краще залишуся із своїм болем, він принаймні справжній. Біль – він завжди справжній, навіть коли фантомний.

Значить треба по-іншому. Походить по парку, поїсти морозивка, послухать музичку, поспати. Ну словом почекати, поки переболить, а потім зробити нову спробу аналізу свого блогу. Треба бути готовою, що знову болітиме і це ок, це покращує пам’ять. Але на гора видавати сухий фактаж, щоб з ним могли працювати інші, сторонні люди. Можливо є сенс завести ще один блог і перекладати туди ключові статті російською.

Спонсор сьогоднішнього настрою – український кавер на Beliver. https://www.youtube.com/watch?v=rOkMMkloZys

Час, що не лікує

От є така гарна теза: час лікує. Вона давно перевірена практикою. Якщо зробити рану на нозі – через деякий час вона загоїться (якщо туди не попаде занадто небезпечна інфекція - при гангрені кожна хвилина не на користь пацієнта). Час відпочинку корисний для серця (як насосу крові), для підшлункової, для кишечника і шкіри.

А що ж із психологічними травмами? А от тут, на жаль, виходить затик. Я колись писала, що різниця між неорганічними та органічними травмами не принципова. Так от: при органічних ураженнях нервової системи не можна затягувать з реабілітацією. Фізіотерапевти говорять, що після інсульту треба починати реабілітацію якомога швидше. Через місяць можна зробити більше чим через рік.

Із ДЦП та сама фігня. Я навчилася правильно ставити ногу на випрямлене коліно лише в 36 років. І в мене стали менше підвертатися коліна. Якби я це навчилася робити у 6 років – моє життя було б щасливішим.

І з психологічними травмами те ж саме. В мене двадцять з лишнім років тому, ще в школі, сформувалося одне маленьке, але ключове неправильне уявлення. І коли я чисто випадково осього недавно його виправила, з одного боку мені дуже полегшало, а з іншого це був настільки великий стрес, що я з ним просто не справилась. Я вже мовчу про загублену, нещасливу молодість через це "заблуждение".

І от зараз у мене теж є маленьке питання, на яке мені кров з носа треба відповідь. Я не можу її отримати прямо зараз. І не буду гнати коней і ламати дров, я вже ніби навчена. Але чекати ще двадцять років я теж не збираюсь. Час не лікує такі речі. Він лише заганяє їх у підсвідомість, звідки бідолахам-психотерапевтам приходиться витягувать їх протягом тривалих сесій. А мене жоден психотерапевт більше години просто не витримує.