(no subject)

Я так подивилася: як кумедно виходить. З точки зору сторонніх людей всім чоловікам, які мають зі мною справу, можна тільки поспівчувати. Бідний мій чоловік, якого я пиляю, бідний мій батько, якого я тримаю на дистанції і спілкуюсь холодно, бідний мій начальник, з яким я лаюся, бідні мої друзі, яким я дуже жорсткого їжджу по мізках, бідні мої колеги, яким я вставляю жорстких пістонів за «невинні жарти». Словом, виходить не Марина, а фурія якась, да?

А насправді, панове, основна проблема чоловіків, що вони не вміють добросовісно поводитись у відносинах. Вийобуватись треба менше і в таких стосунках нормальним чоловікам зі мною дуже комфортно. І вони ставляться до мене з повагою і вдячністю. Бо від мене є реальна користь в стосунках: і професійна, і емоційна. Я дуже добросовісна людина. Я хочу в першу чергу співпрацювати, але мститися і виперндрюватись. І цього ж чекаю від людей. І в моєму житті було купа людей, які приймали такі правила гри. Як же з ними класно мати справу.

Так було з молодшим адвокатом на моїй першій роботі, який одразу зацінив, що я шарю, і дуже морально підтримував мене в той важкий період. Так було з першим моїм начальником на держслужбі. Він не був професіоналом, але мене дуже поважав, довіряв мені і старався не ускладнювати мені життя.

Так було з другим моїм начальником. Я пам*ятаю, як мене хотіли вжарить за якийсь прострочений документ, а він сказав: як дійде діло до написання пояснювальної, напиши, що я дав тобі його запізно. До цього не дійшло, але як же це круто відчувати, що за тебе хтось готовий стати горою. А ще він при мені на весь департамент заявив, що ми, мовляв, коханці. І я це тут же підтвердила. Ну поржали з усіма присутніми – всім зрозуміло, що ми ніякі не коханці.

Так було і є з колегами. Купа таких дрібних речей набирається за життя. Осього весною в мене нерви не витримали (ще та історія, не дуже цікава), я розревілася і мій колега просто відвіз мене додому. Звичайно ж по дорозі він мені розказував, що до всього треба ставитись простіше, але додому-то відвіз, потративши і бензин, і час.

Тут треба розуміти, що люди з першого абзацу, коли поводяться нормально, теж отримують нормальне ставлення у відповідь. Я дуже ціную все, що для мене робиться. Ну і звичайно ж ці загалом добросовісні люди, коли лажають, вигрібають від мене на повну катушку.

Словом, правило одне: хто ставиться до мене добре – за того я горою, хто байдуже – тому болт, хто намагається вкусити або ж перекласти на мене свою роботу – того кусаю з усієї сили. І хоч самі люди не міняються, поведінку свою вони міняють регулярно. Міняється поведінка людини – міняється моє ставлення у відповідний бік.

З жінками та ж ситуація, але є нюанси, над цим треба ще подумать.

(no subject)

Владу сьогодні в школі дали рекламний папірець занять з футболу. Він його приносить і каже:
- Мамо, ось нам роздали, я подзвонив по телефонах, які тут є. Я з 2011 року народження, тому дзвонить треба по другому телефону, я з*ясував.

На жаль, ходити на ці заняття він не зможе. Цей стадіон далеко від школи, його немає кому водить.

Але. Яка все-таки в мене самостійна дитина. Особисто я отакий фінт вухами подзвонить і дізнатися у організації що мені треба, навчилася робить тільки в університеті. На другому курсі при чому. А до того всім займалася мама. Хіба можна довірити безтолковій дитині серйозні розмови? Ну а потім мене ж і звинувачували в несамостійності, все як водиться.

Я дуже рада, що мені вдалося виховати мою дитину в цьому аспекті трохи по-іншому. Я дуже рада що крупинка теоретичного знання про виховання (боже-боже, якою дорогою ціною вона мені обійшлася) дає практичну користь.

Значить не даремно воно все було.

(no subject)

Пісня про марну надію: Погиб ли тот фрегат. Ну тут все трагічно, але в реальному житті така фігня зустрічається частіше ніж хотілося б. Мені на думку чомусь спала блондинка, яка знаєте, нафіг щиро закоханого чоловіка послала, але його сторінку моніторить. Цікаво ж, як він там без неї. Може жить і дихать? І не ховається, якщо соцмережа пеленгує, хто що переглядає. Хай помучиться марною надією.

Мені не часто приходилося посилати людей. Але коли я це робила, все було чітко і однозначно: на три букви - це туди. Звичайно, на тому кінці намагалися смикатися. Тут треба уточнить, що посилалаю я не тільки в особистому житті, але й роботодавців. Я довго терплю, але якщо нафіг - значить все, мене дістали, смикатися намає сенсу. Я не зміню своє рішення. Бо посилаю я нафіг виключно через свинське ставлення до мене. А роботодавці і начальники, знаєте, навіть не завжди розуміють в чому було свинське ставлення.

Я ніколи не даю людям марної надії. І сама її не хочу. Власне в мене в школі був досвід боротьби з такої фігнею, треба буде якось розказать. Ця річ чергова переливна картинка в моєму житті: з одного боку безневинна дія, безневинний жарт, а з іншого - черговий біль. Ну і бог з ним. Хто ж винен, що чоловіки по природі, як бідолаха-блондинка мають такі слабкі нерви. А таке правило як "лежачого не б*ють" - воно взагалі не про них. Нічого.

(no subject)

Завтра до психолога. Але якось воно все так накалилось буквально осього, що я навіть не впевнена чи витримаю я все це розказувать. Тим більше вона запросто може виявитися халегою і зараз почне давати оцінку і подіям, і стосункам, і діям. Скільки я вже отримала таких оцінок і чужих дурнуватих думок.

Та ясно, що витримаю. Але як казав один комендійний персонаж: это ж надо чтоб именно мне и так больно. А головне: як же не хочеться пускати у це все чужу, байдужу людину.