(no subject)

- Можна? – Праведний гнів прийшов миритися з пані Цензурою.
Ця сувора жінка років шестидесяти очолювала Відділ зовнішніх зв*язків, піарщиків. Професор філології, бездоганно вихована, блакитна кров. Проте на цій роботі вона занадто давно і встигла, як кажуть, побачити деяке гівно. Тому зараз їй не до манер. Її костюм та зачіска бездоганні, але стіл завалений стосами паперів. Постійно треба вичитувати, що там налабали Креативщики. А головне – фільтрувати базар, ну тобто живу мову. Тому пані Цензура курить цигарки прямо на робочому місці. Її асистентки мовчки слідкують за їх запасом, а головне вчасно чистять попільничку.
- А, це ти, паразіт? Ну заходь давай.
- Ну не гнівайтеся на мене – Праведний гнів приніс пачку зефіру в шоколаді – Ну, винен, так, скрутив вас тоді по руках і ногах, не розібрався…
- А, живи – вона взяла зефіринку – була б молодша може б дулася, а так… В цьому чортовому житті буває таке, що добрі манери лише шкодять…
- Невже? Якось незвично чути таке від вас.
- Чому? Ти думаєш, як я стара карга, то буду триматися за старі неробочі моделі? Мене тоді з цієї роботи моментально попруть, у нас на фірмі таких не держать. На відміну від інших роботодавців. Я он знаю людей, які вважають, що дітей не можна вчити матюкатися. Оного диви, у мене навіть пам*ятка по стереотипах.

Праведний гнів поглянув на численні гайди, набір стереотипів, з якими постійно звірялася Цензура. І дійсно, серед інших було твердження «у суспільстві вважається недопустимим, коли діти матюкаються».
- А хто вам готує ці пам*ятки?
- Екзистенційники. Хоча раніше я по-молодості, як і всі, працювала напряму. Бачу стереотип, переписую і бездумно дотримуюсь.
- А з екзистенційниками, стало легше?
- Звичайно!!! Вони ж не просто копіюють, вони розбираються ЧОМУ виник той чи інший стереотип, яка від нього користь і яка шкода. І тому із стереотипу «дітям не можна матюкатися» виходить «у суспільстві вважається недопустимим, коли діти матюкаються».
- Ну і в чому різниця?
- Як у чому? Ти ж служба безпеки, маєш розуміти. Якщо дитячі матюки вважаються чимось недопустимим, то вони обов*язково привернуть увагу оточуючих. А це значить, що коли дитину тягне викрадач, то дитина повинна саме матюкатися на все горло! В дитини не повинно бути страху перед цими словами, вона повинна сприймати їх як щось нормальне, це питання безпеки. Але при цьому дітям не варто матюкатися в неекстренних ситуаціях. Це ображає, це суперечить ієрархії і т.д., там у Екзистенційників дуже складне обгрунтування.
- А близьку людину можна послати сходу на три букви?
- Іноді не тільки можна – треба!!!
- І в якому ж випадку?
-- Де вас усіх чорти носять?!!! – почувся з коридору лемент Шефа – Що за бардак тут у нас?!!
- Ой, пані, вибачте, побіжу, начальство кличе.
- Ага, щасливо – і Цензура знову занурилася у вичитку безкінечних опусів.

(no subject)

А от як вигладає видобування окситоцину, тобто любові, співчуття за допомогою творчості на практиці.

Lara Fabian - Je t'aime

Первый концерт Лары Фабиан после смерти любимого человека Грегори Леморшаля. Она вышла, но не смогла запеть. И тогда, стоя, запел весь зал..весь зал в Ниме споет ей эту песню заменив в ней слова, "Je t'aime" (Я тебя люблю) впервые превратится в "On t'aime" (Мы тебя любим).. Тогда ее продюсер Рик Алиссон, который аккомпанирует на пианино, подойдет и скажет: «Видишь...а ты говорила, что тебе незачем жить..Живи ради них, ради людей..

-----

Любов, що перемагає смерть - це давно вже не метафора. Це цілком робоча і перевірена віками практика. Дослідникам треба просто не лінуватися і нормально описати її механізм. Щоб усі люди (а не тільки генії на зразок Лари Фабіан) могли отримати любов, щоб втамувати свій біль - супутник руйнування і смерті.

(no subject)

- Так, панове, то ви розібралися хто в нашій конторі так безсовісно лажає? - Шеф зібрав майже всю братію за кругли столом.
- Так, шеф. Схоже це все оці ледарі із відділу Цінностей і пріоритетів – це вигулькнув Фокусник-чарівник із Екзистенційного відділу. Напарник Пишногрудої блондинки.
- Хто??? – всі з подивом обернулися до нього. Все-таки талант не проп*єш, він все ще вміє здивувати колег по цеху – А де вони, власне?
- Як де? Невідомо. Я ж їх тільки-тільки сформулював. Хоча Печалька вже давно була наїхала на Креативщтиків за недотримання пріоритетів. Було?
- Було. Зуб даю – впевнено підтвердила Печалька.
- Господи, дались їй ті зуби. – почала тихенько обурюватися Пишногруда блондинка.
- Н-ні. Все правильно – заперечив Фокусник – Зуб – це алегорія дуже болючої, але об*єктивно невеликої втрати. Мовляв, ми готові страждати сильно, але з малими, розумними втратами. Наш розум сильніший за тваринний страх перед лютим болем.
- Так, ви, грамотії, то що будемо робити? – Шефу цей балаган почав набридати.
- Пропоную діяти як і раніше – розбиратися, – це Фокусник. Ну да. Видав пропозицію – май сміливість за неї відповідати.
- Ок. Давайте розбирайтеся. – Шеф, як завжди, зробив вигляд, що це він тут усе вирішує.
- Панове! На нас чекає друга серія! – Оптиміст не міг не вставити свої п*ять копійок.

(no subject)

- Слухай, а ти оце казав, що ми виграємо в цій війні. А хто наш ворог? І які трофеї – Пишногруда блондинка спитала свого напарника.
- Я довго думав над цим питанням. І знайшов відповідь. Наш єдиний, неповторний і всесильний ворог – Тартюф.
- Що? Хто?
- А ти згадай його фінальну арію:

Я буду жить
Пока живут все те, кто верит пышным фразам,
И те лгуны, что нас зовут
Вселенский рай построить разом.

Я буду жить
Пока врага иметь нам выгодней, чем друга,
И по чинам дают блага
Куда быстрей, чем по заслугам.

Я буду жить
Пока на дно не канет ханжество святое,
Пока мы думаем одно,
А говорим совсем другое.

Я дураков найду всегда,
Не стало меньше их с годами.
До самой скорой встречи с вами!
До скорой встречи, господа!

- Слухай ну ти що взагалі? Ну сфігалі ми взялися боротися з усіма пороками одночасно. Нас же точно не хватить.
- Та з якими пороками? Господи, далась тобі ця релігійна термінологія. Все простіше: Тартюф – це просто глюк. Криза нерозуміння. Флуктації хаосу, які заважають людям (нейронам, комп*ютерам, словом інформаційним сутностям) нормально комунікувати одне з одним. Ну сто ж раз так було: просиш одне, а тебе не розуміють і дають не те що треба. І ніхто не винен, але проблему треба усувати. Ну або люди роблять фігню. Думаєш: "От мудак", а виявляється ми його неправильно зрозуміли.
- А хто на нашій стороні?
- А на нашій стороні всі люди в кожен момент, коли вони думають, читають, ставлять лайки, пишуть каменти, виховують дітей, створюють товари, послуги, відносини, шукають істину (тобто нові, більш робочі пізнавальні моделі). Словом, свідомо чи не свідомо борються з ентропією.
- Ого. Так по великому рахунку ми вже перемогли.
- Звичайно))) Люди існують уже. Сенс їхнього життя – участь в культурній еволюції. І культурна еволюція такий же факт, як і еволюція біологічна.
- )) Звучить, як тост.

(no subject)

- Народ, я вам кажу, це найоптимальніше рішення. – Головний креативщик із Відділу планування.
- Я боюся. – Боягузку заспокоїли, вимили, розчесали, заплели. Тепер вона чимось схожа на Принцесу Лею із Зоряних війн.
- О, господи, знову!
- Тихо, тихо. – Опонентка головного креативщика – Її нам сюди детективно-контрольний відділ недаремно прислав.
- Так як з нею спілкуватися-то? В неї ж одна фраза на все: боюся і боюся.
- Бо це древня сутність! Перша сигнальна система, якщо я нічого не плутаю. Здається була ще в амеб. Ще ніякої нервової системи і в помині не було. Простий переключатель: є небезпека/немає.
- А нам вона навіщо? Ми що, не можемо нашим агромадним мозком зрозуміти чи є небезпека?
- В тебе склероз? Забув як ми літом, як кажуть, «страх потеряли» і чим це закінчилось? Людина з вищою освітою перестала задовольнять потребу у сні, питві і їжі. Ох, як доберуся я до тих, хто це влаштував…
- Ну ладно. Переконала. Але як же зрозуміти цю нашу загадкову співробітницю?
- Я думаю по силі сигналу. Дивись, зараз у неї після слова «боюся» просто крапка. Значить небезпека точно не дуже велика. Тому наш план можна брати за основу.
- Прикольно. А чого ж вона тоді колотилася оце на днях без об*єктивних причин?
- Це з точки зору інших людей не було об*єктивних причин. А в організмі нашому об*єктивно дефіцит окситоцину. Не любить нас ніхто, Печалька ж пояснювала. Вийшли на альтернативне джерело – все прийшло в норму.
- Ну да…
Ніхто мене не любить, ніхто мене не жде,
Піду я у садочок, наїмся червячків.
- Ага. Тільки знаєш, наша служба безпеки вирішила, що це неправильно годувати червячками людину, яка потребує любові. У нашої бухгалтерші баланс тоді не сходиться, вона псіхує.
- Слухай, а хто така наша бухгалтерша, яка так помішана на балансі?
- А ти ще не здогадався? Тітка в якої в одній руці баланс, Терези, а в іншій – меч, Праведний гнів. ФЕМІДА Втілення невідворотної справедливості.
- Твою наліво!!! Оце хтось попав!!!

(no subject)

- Ні ну ти чув? Ішачиш як проклята, а тебе ще й винною роблять? – Провідна спеціалістка відділу Цінностей та Приорітетів в лютому гніві швидко ходила по кабінету. На ногах у неї зручні кросівки, тому ходити їй подобається.
- Ну що ти зробиш? Начальству видніше – її напарник, якщо чесно, трохи побоювався цю занадто темпераментну сутність.
- Та дістали вони всі!!! «Ендорфіни, дофаміни» Тут, блін, аби хоч кисень і глюкозу не перекрили. Тільки вибудуєш якийсь порядок по пріоритетах – бац – уже хтось лізе з чимось ще більш терміновим.
- Ага. – напарник флегматично попивав чай – Якщо не помиляюся, це називається переривання. Не то апаратне, не то програмне.
- Та мені вже пофіг!!! Все моє життя – одне суцільне переривання!!! Який там термін англійський, abort? От і виходить, що ми тут з тобою жертви аборту.
- Ги-ги.
- Про Відділ мрій я взагалі мовчу. Їхня начальниця ще у наших десять років хряпнула заяву на стіл і пішла. Оптиміст їй дзвонить періодично, вона жива, телефон в мережі, але або скидає, або трубку не бере.
- А що так?
- А зрозуміла, що все, що вона намріяла неможливо. Екзистенційники тоді ще молоді були, керувалися стереотипами, які нам дісталися від бабусі і мами. Про які там мрії могла йти мова. Ну то Головна мрійниця і вирішила не тріпать нерви ні собі, ні людям.
- В десять років? А не ранувато?
- От і я про те ж. Але жить якось треба. І оце відділ мрій об*єднали з нашим. А тепер фіг розбереш, де наші власні бажання, де нав*язані. Де нав*язані справедливо, де недобросовісно, де помилково. Хай скажуть, спасибі, що ми дихати не забуваємо. Задрали!!!
- Ну не псіхуй. Дивись: розбираємося ж потихеньку спільними силами. Є прогрес.
- … … ну от що тобі відповісти, щоб Цензура не вирізала?

(no subject)

- Ну чого вона знову, га? Ну скільки ж можна? Ну заспокоїли, влаштували на роботу, ну все було ж нормально. На тобі. – у Оптиміста почало сіпатися друге око.
- Та ладно тобі – Печалька не витримала і таки напилася якихось заспокійливих таблеток. Тому їй давно все стало пофіг – Вона ж не волає. Просто сигналізує розуму: «В нас зводить живіт від страху. Крапка.» Нормальний звіт для такої примітивної сутності.
- Але чому?
- Мабуть тому, що немає маленьких цілей… А немає маленьких цілей – немає маленьких порцій речовин. Ми ж уже це обговорювали, здається. Плавності нам не вистачає. Ну і плюс занадто поліваріантне прораховування глобальних планів. А що буде якщо так, а що буде якщо сяк, а якщо отак. І ми ж їх не прораховуємо, ми уявляємо погані варіанти, переживаємо їх, як на яву Ну і от.
- Нда… Уява в нас ще та. Згадай, як у третьому класі ми Робінзона Крузо читали. Дійшли до місця, де в нього лихоманка почалася і нас самих почало кидати то в жар, то в холод.
- Зате ми на власній шкурі знаємо, що відчувають не тільки справжні люди, але й вигадані сутності.
- Знаєш, мать, деякі речі краще не знати…
- А нас хтось питав? Провести місяць вересень у серії «Біле різдво» із «Чорного дзеркала». Небувалий просто атракціон.
- Так, точніше і не скажеш. У реалі тебе ніби немає. Ти існуєш для спостерігача лише по той бік екрану. Через прискорені нервові процеси для тебе кожен день як тиждень. Ти волаєш, але тобі поступово прикручують звук.
- Ага. А коли ти виходиш у реал – тебе банять у реалі!!!
- Нда, це звичайно ржака. Як там співається: «Я получил эту роль, мне выпал счастливый билет».
- А знаєш, є одна сутність, якій вдалося вилізти з екрану.
- Ага. Дівчинка із фільму «Дзвінок». До речі на нашу Боягузку схожа.
- Щось мені не подобаються такі метафори. Слухай може мені знову набрати Головну мрійницю? Може вона щось краще придумає?
- Ну давай, тільки не вірю я, що вона візьме трубку.
- Набрав. Одразу зайнято. Нас заблокували за допомогою спеціального додатку.
- Ну тоді без варіантів. СІМ ДНІВ.

(no subject)

- Так, мене це вже дістало!!! – Провідна спеціалістка Відділу Пріоритету продовжувала бушувать – Я зараза візьму і відміню це глобальне завдання. Це вже зайшло далеко. Вони там не то Юдковського, не то Пєлєвіна косплеять, і не бачать, що воно жре занадто багато ресурсів. Ми можемо потратити їх на щось більш продуктивне.
- Ну давай спробуй.
- Так, яка там команда правильна: ОХРАНА ОТМЄНА!!! Тьху ти, АБОРТ!!!
- І як?
- А чорт його знає. Подивимось, як зреагує ця наша ЕОМ. Ресурси треба берегти. Вони нам ще знадобляться для інших цілей. Мені якщо чесно вже пофіг. Ми вже реально зробили, все, для того, щоб ця історія була мегаофігенною в будь-якому випадку. Якщо поступить чіткий сигнал, що оця наша колотнеча комусь потрібна (хоча б нам самим) – доведемо справу до кінця. Ні – викладемо на наступний день логи відміненої операції. Хай ходять, як дурні, без подарунка. Але офігіють усі, хто в контексті – тут уже без варіантів взагалі.
- А ми?
- А що ми? В нас ключ до самопізнання, ключ до розуміння природи людської думки, а ми страждаємо фігнею. Соромно має бути. Вє.